Бункер під адміністративним корпусом був спадщиною Холодної війни — сирий, бетонний, із запахом плісняви та старого мастила. Тут, при світлі акумуляторного ліхтаря, Андрій “Туман” розклав на іржавому столі свій архів.
Не папери. Планшет і старий, потертий жорсткий диск.
— Це копії трафіку за серпень 2014-го, — його палець тицьнув у екран. — Перехоплення шифрованого каналу. Ось тут координати нашої групи. А ось підтвердження отримання на російському сервері.
Денис Вовченко стояв біля дверей, тримаючи автомат напоготові. Він нічого не розумів у шифрах, але розумів вираз обличчя Ірини. Вона читала рядки коду, і її обличчя кам’яніло.
— Відправник… — прошепотіла вона. — Позивний “Академік”.
— Знаєш, хто це? — запитав Туман.
— Знаю. Це був позивний куратора від контррозвідки, який вів нашу групу. Він підписував нам бойові розпорядження.
Я підвела очі.
— Мельник. Капітан Андрій Мельник. “Спец”.
Денис ледь не впустив автомат.
— “Спец”? Та ну… Він же зі мною вчора коньяк пив. Він же перевіряв тебе по базі!
— Саме так, — кивнув Туман. — І коли він побачив, що Мара “воскресла” в базі як об’єкт особливого контролю, він зрозумів, що його час спливає. Тому він і заблокував інформацію. Тому він намагався переконати тебе не лізти.
— Він зараз нагорі, — сказав Денис. — У кабінеті з генералом. Якщо він зрозуміє, що ми тут…
— Він спробує піти, — закінчила я. — Або прибрати свідків. Бондар для нього — загроза.
Я пересмикнула затвор пістолета.
— Денисе, бери Ареса. Тумане, ти — “джокер”. Ми йдемо нагору.
Ми піднялися службовими сходами. Коридор третього поверху був порожнім — охорону відтягнули на периметр через “збій” електроніки. Арес ішов попереду, його кігті безшумно ступали по лінолеуму. Шерсть на загривку пса стояла дибки. Він відчував адреналін, що виходив від нас.
Двері приймальні генерала були прочинені. Звідти чувся підвищений голос полковника Бойка:
— …та не може бути, щоб електроніка лягла сама по собі! Це зовнішній вплив! Де ваша служба режиму дивилася?
Ми увійшли.
Картина була проста: генерал Бондар сидів за столом, похмуро дивлячись у телефон спецзв’язку (який не працював). Бойко міряв кроками кабінет. А “Спец” Мельник стояв біля сейфа, нібито перевіряючи документи.
Коли ми зайшли, Мельник здригнувся. Його рука автоматично смикнулася до кобури під пахвою.
— Стояти! — гаркнув Денис, наводячи автомат. — Руки так, щоб я бачив!
— Вовченко?! — Бойко завмер. — Ти що твориш? Ти здурів? Опусти зброю!
— Не можу, товаришу полковник. — Денис не зводив очей зі “Спеца”. — У нас тут… невпізнаний об’єкт.
Я ступила вперед. Туман залишився в тіні коридору.
— Добрий вечір, “Академіку”, — сказала я.
Очі Мельника розширилися. Він впізнав цей позивний.
— Ірино… про що ти? Якась помилка.
— Помилка була вісім років тому, Андрію. Коли ти продав нас за тридцять срібняків. Чи скільки там платили в ФСБ за групу елітного спецназу?
— Маячня, — Мельник криво посміхнувся, але піт на його чолі казав про інше. — Генерале, ваша прибиральниця з’їхала з глузду. У неї ПТСР.
Бондар повільно підвівся. Він дивився не на мене, а на Мельника.
— “Академік”… — протягнув генерал. — Я пам’ятаю цей підпис на документах архіву. Але я думав, що офіцер загинув у Дебальцевому.
— Він загинув для честі, — з коридору вийшов Туман.
Поява мертвого лейтенанта стала останньою краплею. Нерви Мельника здали.
Це сталося за частку секунди. Він вихопив пістолет і схопив Бойка за шию, прикриваючись ним як щитом.
— Назад! — заверещав він. — Поклали зброю, або я зроблю в полковнику дірку!
Денис завмер, не маючи чистого сектора для стрільби. Я підняла пістолет, але ризик влучити в Бойка був надто великий.
— Мені потрібна машина! — кричав Мельник, задкуючи до вікна. — І коридор до кордону! Інакше тут буде труп!
Він був професіоналом. Він знав, як тримати заручника. Він контролював людей зі зброєю.
Але він забув про собаку.
Арес не розумів слів про “коридор” і “машину”. Але він бачив загрозу. Він відчував страх і агресію. І він бачив, як ворог тримає “свого”.
Для бельгійського малінуа, нащадка легендарного Барса, рівняння було простим.
Я не давала команди. Мені не треба було. Я просто трохи розслабила плечі і ледь помітно кивнула.
Арес стартував з місця без гавкоту. Чорна торпеда пролетіла чотири метри, що розділяли їх, швидше, ніж Мельник встиг перевести погляд.
Удар був страшним. Арес врізався в Мельника, цілячись не в ногу чи руку, як вчать поліцейських собак. Він бив у плече зі зброєю.
Звук хрускоту кісток змішався з пострілом, який пішов у стелю. Мельник закричав, випускаючи пістолет і падаючи. Бойко відкотився вбік.
Арес не відпускав. Він працював так, як його предки під Кандагаром — на ураження.
— Фу! Арес, фу! — Денис підскочив, відтягуючи пса, який готовий був перегризти зраднику горло.
Я підійшла до Мельника, який качався по підлозі, затискаючи роздроблене плече.
— Це тобі від Барса, — тихо сказала я.
Туман поклав на стіл генерала свій планшет.
— Тут все, пане генерале. Рахунки, листування, імена інших “кротів”. Він був не один. Але він був головним у нашому секторі.
Бондар подивився на Мельника з такою огидою, з якою дивляться на розчавленого таргана.
— Викличте військову прокуратуру, — кинув він Денису. — І лікаря. Нехай залатають, щоб дожив до суду. Стаття 111, державна зрада. Довічне.
Три тижні по тому…
Ранковий туман над полігоном розсіювався, відкриваючи вид на нову смугу перешкод. На плацу шикувалися курсанти — новий набір кінологів ССО.
Тепер їх вчили інакше.
— Запам’ятайте, — голос старшого лейтенанта Вовченка гримів над строєм. — Собака — це не інструмент. Це ваш напарник. Ваша зброя. Ваша душа, винесена назовні. Якщо ви зрадите його — ви зрадите себе.
Денис змінився. Зникла пихатість, з’явилася глибина. А біля його ноги незмінно сидів молодий “німець”, син того самого Грома, якого колись хотіли приспати.
Я стояла осторонь, біля вольєрів. На мені була новенька форма з шевроном інструктора і позивним “Мара”. Арес бігав неподалік, граючись із м’ячем. Він заслужив своє право на дитинство, якого в нього не було.
Поруч сперся на огорожу Туман. Андрій офіційно став консультантом центру. Його статус залишався “складним”, але для системи він більше не був мертвим.
— Хороша зміна росте, — кивнув він на курсантів.
— Їм буде важко, — відповіла я. — Війна ще не скінчилася.
— Так. Але тепер у них є шанс не повторити наших помилок.
До нас підійшов генерал Бондар. Він був у цивільному, приїхав без кортежу, просто перевірити, як справи.
— Ірино, Андрію. — Він потиснув нам руки. — Дякую. За все.
— Це наша робота, — знизала плечима я.
— Мельник дав свідчення, — тихо сказав генерал. — Ми накрили цілу мережу. В Харкові, в Одесі… Ви врятували не тільки честь мундира, ви врятували сотні життів, які вони планували “злити” під час контрнаступу.
Я подивилася на своє плече, де під тканиною кітеля було приховане татуювання.
— Ми просто закрили борг.
Генерал пішов, а ми залишилися. Двоє тих, хто вижив. Двоє з семи зірок.
Раптом Арес зупинився, покинув м’яч і підбіг до паркану. Він підняв морду і завив. Не від туги, а від повноти життя.
І за секунду йому відповів хор із п’ятдесяти голосів. Вони співали.
Туман посміхнувся.
— Чуєш? Вони знають.
— Що знають?
— Що ми вдома.
Я поклала руку на холку Ареса. Тепла, жива шерсть. Биття серця під долонею.
Тіні минулого розсіялися. Сьома зірка повернулася на небосхил. А ми… ми просто продовжували робити свою роботу. Тримати стрій. Берегти своїх. І пам’ятати, що навіть у найтемніші часи відданість чотирилапих друзів залишається тим світлом, яке не дає нам остаточно збожеволіти в цьому жорстокому світі людських війн.