— Підняти його. Негайно, — скомандував генерал.
Ткаченко і Бойко кинулися виконувати наказ. Коли генерал говорить таким тоном, тіло реагує швидше за мозок.
Вони допомогли Андрієві підвестися. Він встав повільно, обтрушуючи коліна. На щоці була червона смуга від удару іграшкою. В очах стояли сльози — суміш люті й полегшення.
— Пане генерал… — видихнув Андрій.
— Встати в стрій, штаб-сержанте. Ти вже достатньо настоявся на колінах.
Ковальський повернувся до трьох поліцейських. Тепер він говорив голосно, щоб чув кожен у цьому залі. Щоб чув кожен телефон, що знімав.
— Дозвольте представити вам людину, яку ви щойно принизили. Штаб-сержант Андрій Гриценко. Бойовий медик. Чотирнадцять місяців на “нулі”. Сім підтверджених “важких”, яких він витягнув з того світу під вогнем. Це означає сім українських родин, які дочекалися своїх синів додому завдяки йому.
Він підійшов до Лозового впритул.
— Чотири місяці тому наша колона потрапила в засідку. Молодого лейтенанта затиснуло в палаючій машині. Артеріальна кровотеча. Лік ішов на секунди.
Голос генерала затремтів від ледве стримуваних емоцій.
— Штаб-сержант Гриценко витягнув його. Тримав артерію пальцями одинадцять хвилин. Одинадцять! Поки навколо рвалися міни. Поки його руки зводило судомою. Він не відпустив.
Генерал дістав телефон і показав екран Лозовому.
— Цей лейтенант вижив. Завдяки йому.
Він опустив телефон.
— А ви поставили його на коліна? Ви назвали його сміттям? Ви топтали іграшку його дитини?
Натовп завмер. Була така тиша, що чути було, як оголошують посадку на потяг до Львова.
— Це відео вже завантажене на хмарний сервіс, — Ковальський постукав по екрану. — І відправлене моєму юристу, у військову прокуратуру та двом знайомим депутатам, які займаються питаннями свавілля в тилу.
Лозовий відкрив рот, закрив. Його нахабна посмішка зникла безслідно.
— Пане генерал, ми… ми діяли згідно з інструкцією… підозра на…
— Інструкцією? — перебив Ковальський. — Це така інструкція у Нацполіції? Знущатися з кавалера ордена “За мужність”? Топтати дитячі іграшки?
Він обвів поглядом натовп.
— Це так ми зустрічаємо своїх захисників?
Тиша.
Ковальський повернувся до Андрія.
— Збирай речі, синку. Ми йдемо.
Андрій нахилився. Він зібрав розкидані шкарпетки, документи, підняв брудного, потоптаного зайця. Він обтрусив його, подивився на слід від підошви на фіолетовому хутрі. Потім випростався.
Він подивився в очі Лозовому. Нічого не сказав. Йому не треба було нічого казати.
Вони пішли до виходу разом. Генерал і солдат. Пліч-о-пліч.
Позаду них, у центрі зали, стояли троє поліцейських, усвідомлюючи, що їхні кар’єри щойно перетворилися на попіл.