День третій став початком справжньої війни. Тільки цього разу — війни паперової.
Генерал Ковальський не просто написав скаргу. Він зробив один дзвінок. Це був дзвінок того рівня, коли слухавку піднімають після першого гудка, навіть якщо на годиннику ніч.
— Я бачив, як троє твоїх “орлів” змішали з брудом мого медика на центральному вокзалі. У мене є відео. Я хочу знати про них усе. Кожну скаргу. Кожен “зам’ятий” рапорт. Кожну копійку лівих доходів.
За дві години до справи підключилася Оксана Шевченко. Військовий адвокат, волонтерка, “залізна леді” юридичного фронту. Вона мала п’ятнадцятирічний досвід розбивання бетонних стін бюрократії.
— Вікторе Петровичу, це не просто “перевищення повноважень”, — сказала вона, переглядаючи відео на планшеті. — Це системна проблема. Поліція не займається військовими злочинами, але ДБР (Державне бюро розслідувань) — так. Я подаю запит.
На п’ятий день Оксана пішла в наступ.
Вона подала офіційні запити. Стандартна процедура. Журнал чергувань по вокзалу, записи з нагрудних камер (бодікамер) патрульних, особові справи Лозового, Ткаченка та Бойка. Закон дає на відповідь п’ять робочих днів.
День восьмий приніс відповідь, яка суперечила здоровому глузду.
Оксана перечитала лист двічі.
Запит відхилено. Причина: Проведення внутрішнього службового розслідування унеможливлює надання матеріалів третім особам.
Вона набрала номер канцелярії. Гудки. Ще гудки. Потім: “Абонент зайнятий”.
— Так це не працює, — сказала вона Ковальському ввечері, сидячи в його кабінеті. — Службове розслідування не блокує доступ адвоката до матеріалів. Хтось тягне час. Хтось дуже впливовий прикриває їхні спини.
— Лозовий? Він же просто капітан. Дрібна риба.
— Риба дрібна, але “дах” у неї, схоже, бетонний.
На дванадцятий день вибухнув інтернет.
Хтось із пасажирів, що знімав інцидент на телефон, виклав відео в ТікТок. Потім його підхопили великі Телеграм-канали.
Заголовок: “Київський вокзал. Поліція принижує Героя, який щойно приїхав з-під Бахмута”.
Відео набрало півтора мільйона переглядів за добу. Коментарі палали.
“Ганьба! Хлопці там життя віддають, а ці тут жирують!”
“Хто цей дідусь, що заступився? У нього очі, як у термінатора.”
“Я знаю цього мента! Він у мене минулого року дві тисячі вимагав за ‘паління у невстановленому місці’!”
Хештег #ВокзальнеСвавілля вийшов у топи українського твіттера.
Але на чотирнадцятий день система завдала удару у відповідь.
Оксана отримала анонімне повідомлення в Signal. Фотографія документа. Це був той самий лист про відмову в наданні інформації. Але внизу стояв підпис не клерка, а особисто начальника управління поліції району — полковника Морозова.
— Морозов особисто підписує відмову по дрібній сутичці на вокзалі? — здивувалася Оксана. — Це нонсенс. Начальники такого рівня не займаються перевіркою рюкзаків. Хіба що…
— Хіба що Лозовий — його “гаманець”, — похмуро закінчив Ковальський. — Той, хто носить данину нагору.
На п’ятнадцятий день прийшла відповідь щодо бодікамер.