— Дозвольте? — запитав генерал, переступаючи поріг.
Андрій мовчки відступив. У передпокої стало тісно. Молодий хлопець на милицях, який прийшов із генералом, важко дихав після підйому на третій поверх без ліфта. У нього не було лівої ступні — штанина джинсів була акуратно підкочена, знизу визирав протез.
Андрій упізнав ці очі. Навіть без бруду, кіптяви і крові. Навіть без криків болю.
— Максим? — прошепотів він.
Лейтенант усміхнувся.
— Привіт, Гриф. Ти обіцяв, що не відпустиш. І ти дотримав слова.
Вони пройшли на кухню. Олена, накинувши халат, швидко прибрала зі столу зайвий посуд, залишивши лише той нещасний аркуш із заявою про відкликання скарги.
Генерал Ковальський сів навпроти Андрія. Він подивився на папір, де вже стояло ім’я “Андрій”, але ще не було прізвища.
— Ти збирався здатися, штаб-сержанте?
— Вони цькують мою родину, пане генерал. Ясі страшно ходити до школи. Олену “попросили” з роботи. Я можу витримати окопи, але я не можу воювати з власною державою, яка називає мене психопатом.
— Ти не воюєш з державою, синку. Ти воюєш із пліснявою, яка на ній наросла.
Генерал кивнув на Максима.
— Ти знаєш, хто це?
— Лейтенант Максим… Прізвища я не знав. Просто “Макс”.
— Максим Ковальський.
У кухні запала тиша. Чутно було лише гудіння холодильника і стукіт годинника.
— Це мій син, Андрію. Єдиний.
Олена притиснула долоню до рота. Андрій перевів погляд з генерала на лейтенанта. Ті самі риси обличчя. Той самий впертий погляд.
— Коли мені доповіли, що евакуаційна група потрапила під обстріл, я думав, що втратив його, — голос генерала був тихим, але в ньому відчувалася вібрація сталі, яка ось-ось трісне. — Хірург у шпиталі Мечникова сказав, що якби ти відпустив артерію хоча б на тридцять секунд раніше… Якби ти злякався прильоту і побіг в укриття… Я б ховав сина в закритій труні.
Максим поклав руку на плече Андрія.
— Батько хотів знайти тебе ще в шпиталі. Але я просив почекати. Я хотів сам встати на ноги, щоб потиснути тобі руку стоячи.
Генерал нахилився вперед.
— Той капітан на вокзалі, Лозовий… Він не просто “помилився”. Він знав, хто ти. Він бачив шеврон моєї бригади. І він знав, що ти — мій солдат.
Андрій нахмурився.
— Звідки?
— 2015 рік. Дебальцеве. Денис Лозовий був лейтенантом у моєму батальйоні. Я особисто зірвав із нього погони і вигнав із ганьбою за мародерство. Він обкрадав покинуті хати місцевих, поки мої хлопці тримали оборону. Він запам’ятав мене. І він чекав вісім років, щоб плюнути мені в спину. Через тебе.
Генерал поклав свою важку долоню на заяву про відмову.