Файли пошкоджено внаслідок технічного збою серверного обладнання. Відновленню підлягають 42 секунди запису.
Сорок дві секунди з п’ятихвилинного інциденту. На відео було лише те, як Лозовий підходить до Андрія. Далі — “білий шум”.
— Камери не ламаються самі по собі саме в той момент, коли поліцейський порушує закон, — прокоментувала Оксана. — Це ручне видалення. Грубе і нахабне.
На двадцятий день тактика змінилася. Вони почали бити по репутації.
На одному з популярних новинних сайтів вийшла стаття із заголовком: “Інцидент на вокзалі: чи завжди правий військовий?”. У тексті, з посиланням на “джерела в правоохоронних органах”, м’яко натякали, що Андрій поводився неадекватно. Що він, можливо, був у стані алкогольного сп’яніння або під дією “сильних препаратів”.
Згадали термін ПТСР (посттравматичний розлад). Тільки не як діагноз, що потребує лікування, а як тавро. “Контужений”. “Нестабільний”. “Небезпечний для суспільства”.
Того вечора Олені, дружині Андрія, подзвонила директорка фірми, де вона працювала бухгалтером.
— Оленочко, тут така справа… Нам дзвонили. Якісь перевірки можуть початися. Може, ти візьмеш відпустку? За власний рахунок. Поки все не вляжеться. Ти ж розумієш, нам зайва увага не потрібна.
Вона не була звільнена. Офіційно. Але вона все зрозуміла.
Андрій сидів на кухні їхньої квартири на Позняках. Він читав коментарі.
“Та вони всі звідти приїжджають психами.”
“Поліція просто робила свою роботу. Мало що в нього в рюкзаку? Може, граната.”
“Не треба робити з них святих. Закон один для всіх.”
Яся прийшла зі школи мовчазна. Вона не торкнулася вечері.
— Доню, що трапилося? — запитав Андрій.
Вона підняла на нього великі, повні сліз очі.
— Тату, а правда, що ти хворий?
Андрій завмер.
— Хто тобі таке сказав?
— Хлопчик у класі. Його мама бачила тебе в телевізорі. Вона сказала, що ти “контужений” і можеш зробити комусь боляче. Тату, ти не зробиш мені боляче?
Андрій опустився перед нею на коліна.
— Ніколи, чуєш? Ніколи в житті. Я захищав вас там, щоб тут ніхто не зробив вам боляче.
— Тоді чому вони так кажуть?
Він не мав відповіді. Не для шестирічної дитини.
На двадцять восьмий день полковник Морозов дав пресконференцію. Він стояв на тлі прапора, в ідеально підігнаній формі.
— Ми поважаємо наших захисників. Але закон є закон. Внутрішня перевірка не виявила порушень у діях капітана Лозового. Військовослужбовець проявив ознаки емоційної нестабільності. Наші співробітники діяли професійно, щоб запобігти можливій ескалації конфлікту в місці скупчення людей.
Нестабільність. Вони використали його службу, його безсонні ночі, його кров проти нього.
Того вечора у квартирі Гриценків було тихо. Тією важкою тишею, яка буває перед бурею або перед капітуляцією.
Андрій сидів за столом. Перед ним лежав аркуш паперу.
Я, штаб-сержант Андрій Гриценко, прошу припинити розгляд моєї скарги щодо дій працівників поліції…
Він втомився. Він витримав “Гради”, він витримав фосфор, він витримав смерть друзів. Але він не міг витримати сліз своєї доньки, яку дражнили в школі. Він не міг витримати, як Олена плаче в ванній, думаючи, що він не чує.
Чи варта гідність спокою родини? Чи варта правда того, щоб його дитина боялася власного батька через плітки?
Олена сіла навпроти. Вона схудла за цей місяць.
— Ти підпишеш?
— Я не знаю, Оленко. Вони не дадуть нам життя.
— Я вірю тобі. Я завжди тобі вірила. Але… Ясі важко.
Андрій взяв ручку.
— Я просто хотів приїхати додому, — тихо сказав він. — Просто хотів обійняти вас. А тепер я “псих” на всю країну.
Він підніс ручку до паперу. Ще один підпис — і все скінчиться. Лозовий отримає догану або й підвищення. Морозов збереже своє крісло. Система переможе. Але вони знову стануть простою родиною, про яку всі забудуть завтра ж.
У двері подзвонили. На годиннику було 23:15.
Андрій здригнувся. Хто це може бути? Поліція з обшуком? Журналісти?
Він підійшов до дверей, глянув у вічко.
На порозі стояв чоловік у цивільному пальті. Поруч із ним — молодий хлопець на милицях.
Генерал Ковальський.
Андрій відчинив двері.
— Можна увійти, штаб-сержанте? — запитав генерал. Його голос був м’яким, зовсім не командним. — Нам треба поговорити. І, здається, саме вчасно.
Андрій відступив, пропускаючи гостей. Він ще не знав, що цей візит переверне шахівницю, на якій він уже майже здав партію.