Те, що відбувалося далі, нагадувало сповільнену зйомку. Двері під’їзду відчинилися, і на поріг вийшла жінка. Не татова сусідка, не якась родичка. Це була зовсім незнайома мені людина. Молода, десь мого віку, у домашньому спортивному костюмі, з рушником на голові — мабуть, щойно з душу. В руках вона тримала чашку з написом “Найкращий ранок”.
Вона не була схожа на загарбницю. Вона виглядала як жінка, яка просто хоче випити кави у своїй квартирі.
— Ви до кого? — запитала вона, переводячи погляд з батька на мене.
Вона побачила мій однострій, брудні берці, шеврон з групою крові на грудях. Її погляд затримався на моєму обличчі — втомленому, запорошеному, але дивно спокійному.
— Я Оксана, — сказала вона невпевнено. — Нова власниця.
Батько скривився, ніби в нього раптово заболів зуб. Денис переступив з ноги на ногу, ховаючи очі. А мій світ похитнувся остаточно, тому що це означало, що угода не просто “в процесі”. Вона закрита. Фінал. Ключі передано.
І все ж, я продовжувала посміхатися.
— Вітаю вас, Оксано, — сказала я. — А вони вам усе розповіли?
Вона закліпала очима, не розуміючи.
— Усе?
Я подивилася на батька і брата. Їхні обличчя зблідли рівно настільки, щоб я зрозуміла: я не єдина, хто стоїть на замінованому полі. Я знову повернулася до Оксани.
— Чи розповіли вони вам, що квартира, яку ви купили… — я зробила паузу, дозволяючи напрузі зрости, дозволяючи батькові нервово смикати ґудзик на куртці, а Денису втиснутися в поручні пандуса, — …насправді не зовсім належить їм, щоб її продавати?
Оксана виглядала розгубленою. Голос батька зірвався на фальцет:
— Машо, не треба. Не починай.
Але я не збиралася зупинятися. Навіть близько ні. Оксана кліпала очима, не знаючи, чи посміхнутися, чи відступити назад у під’їзд, який вона вважала своїм. Вона виглядала як людина, яка все життя намагалася уникати конфліктів. Інтелігентна, м’яка. З тих, хто вибачається, коли їм наступають на ногу в метро. І ось вона тут, посеред брудної сімейної драми, про існування якої навіть не підозрювала. Вона стиснула чашку міцніше.
— Що ви маєте на увазі “не належить”? Документи… Нотаріус все перевірив.
— Я впевнена, що папери виглядали офіційно, — сказала я, тримаючи голос рівним, як лінія горизонту в степу. — Але папери розповідають лише один бік історії.
Я подивилася на батька, дозволяючи тиші затягнутися, щоб він відчув усю вагу того, що накоїв. Його обличчя почервоніло — суміш сорому і злості. Денис щось тихо бурмотів собі під ніс, але навіть він перестав шкіритися. Вони обидва знали, що я не блефую. Вони знали, що у мене є щось, чого вони не врахували, коли вирішили використати мою довіреність як виграшний лотерейний білет.
— Я не розумію, — прошепотіла Оксана. — Ваш батько сказав…
— Мій батько багато чого говорить, — відповіла я. — Дозвольте запитати. Хто займався продажем? Хто був посередником?
Вона глянула на батька, потім знову на мене.
— Рієлтор. Богдан. Він сказав, що допомагає вашій родині з терміновим переїздом.
Я на мить заплющила очі. Богдан. Ну звісно, це був Богдан. Старий знайомий батька, слизький тип, який завжди крутився біля “сірих” схем. Чоловік, який знав, як обійти чергу в БТІ, як “порішати” питання з оцінкою майна і як перетворити чужий відчай на свій прибуток.
— Ви підписували договір у нотаріуса? — запитала я.