Вона ствердно кивнула, але в очах з’явилася тривога.
— Так, звичайно. Але… це було ввечері. В офісі Богдана, а не в нотаріальній конторі. Він привіз нотаріуса туди. Сказав, що так швидше і дешевше для всіх.
Останнє слово прозвучало як вирок. “Швидше”. Так ці речі й робляться. Швидкі продажі, швидкі гроші, швидка брехня, швидка руйнація життя.
Позаду мене батько зробив крок уперед.
— Машо, досить! Ти лякаєш людину.
Я повільно розвернулася до нього.
— Лякаю? Ти продав їй квартиру, яку не мав права продавати. Ти обікрав мене, а її зробив співучасницею незаконної оборудки. Ти розумієш, що ти підставив не тільки мене, а й її?
Мій голос залишався спокійним, але в ньому з’явилися металеві нотки. Роки служби навчили мене: хто кричить — той програв. Тиша, стриманість, точність — ось справжня зброя.
Батько потер чоло, виглядаючи змученим.
— Тебе не було! Ти не потребувала цього житла прямо зараз. Ми зробили те, що могли.
— Те, що могли? — перепитала я. — Чи те, що було найпростішим способом закрити чергову катастрофу Дениса?
Денис напружився.
— Це не була катастрофа, це було непорозуміння з відсотками!
— Непорозуміння, яке коштувало тисячі доларів? — запитала я. — Чи десятки тисяч? Дай вгадаю: ти знову “інвестував” у крипту через сумнівні сайти? Чи просто програв усе в слотах?
Він відвів погляд, стиснувши щелепи. Цього було достатньо. Я повернулася до Оксани.
— Як давно ви тут?
— Тиждень, — тихо сказала вона. — Ми тільки-но перевезли речі.
— І вас не здивувало, чому продаж пройшов так швидко? Ціна, напевно, була нижчою за ринкову?
Вона завагалася.
— Трохи. Богдан сказав, що власниці терміново потрібні гроші на амуніцію і тепловізори. Що ви… що ви погодилися.
Я видихнула повітря, яке, здавалося, застрягло в легенях ще з моменту приїзду. Це була не просто зрада. Це було шахрайство. Цинічне, огидне шахрайство, прикрите моїм ім’ям і моєю службою. Поки я витягала хлопців з-під обстрілів, вони тут, у тилу, розповідали байки про те, що продають мою квартиру мені ж на допомогу.
— Оксано, — сказала я м’яко, — мені шкода, що вас у це втягнули. Але правда в тому, що вони не мали законного права продавати це житло.
Я розстебнула верхню кишеню рюкзака і дістала папку з файлами. Копії, які я зробила ще до виїзду. Її очі пробігли по сторінці, яку я простягнула.
— Ця квартира купувалася з використанням державних пільг для учасників бойових дій. Але справа навіть не в цьому. Справа в довіреності.
Я глянула на батька.
— Та довіреність, яку я залишила татові перед ротацією, була “генеральною” лише на словах. У ній був пункт про управління майном — здача в оренду, оплата комуналки, представництво в ЖЕКу. Але там не було прямого дозволу на відчуження нерухомого майна без мого окремого нотаріального підтвердження або присутності.
Очі Оксани розширилися. Обличчя батька посіріло. Денис розгубив усю свою браваду. Він виглядав як школяр, якого спіймали на крадіжці грошей з батьківського гаманця.
— Будь-який чесний нотаріус відмовив би в такій угоді, — вела я далі. — Саме тому Богдан привіз свого “кишенькового” юриста. Це не просто сімейна сварка, Оксано. Це кримінальна стаття. Підробка документів або зловживання довірою.
Оксана притиснула руку до грудей.
— Ви хочете сказати, що договір недійсний?
— Я хочу сказати, — відповіла я повільно, — що ця угода може бути визнана нікчемною в суді. І вам доведеться шукати адвоката швидше, ніж ви доп’єте цю каву.
Батько ступив ближче, його голос тремтів від суміші страху і гніву.
— Машо, не роби цього. Ми ж родина. Ти не посадиш рідного батька!
— Це не зупинило тебе, — сказала я. — Родина не мала значення, коли тобі потрібен був “кеш”.
— Це було заради брата! — крикнув він. — Його погрожували покалічити!
— А як щодо мене? — запитала я тихо, і мій голос прорізав двір, змусивши замовкнути навіть ворон на деревах. — Коли я перестала бути твоєю дитиною? Коли я стала просто ресурсом, який можна продати?
Він не мав відповіді. Вперше з моменту мого повернення він мовчав.
Оксана нарешті заговорила знову.
— Що нам тепер робити?
— Вам, — сказала я, — треба знайти всі розписки, які ви давали Богдану. Особливо ті, де вказана реальна сума, а не та, що в договорі. І припинити будь-які розмови з моїм батьком без свідків. Бо чим глибше ви в це влізете, тим гірше для вас.
Вона повільно кивнула, наче в трансі. Батько тицьнув у мене пальцем.
— Ти все руйнуєш! Ти завжди все ускладнюєш!
Я похитала головою.
— Ні, тату. Ти все зруйнував у ту хвилину, коли вирішив, що моя служба — це твоя можливість, а не моя жертва.
Денис пробурмотів щось про “контужену істеричку”, але я майже не почула його. Я вже нахилилася, щоб підняти свій рюкзак. Повітря було гострим і холодним, але воно прояснювало думки. Я розвернулася і пішла до воріт двору.
Батько крикнув мені вслід:
— Куди ти йдеш?
— Додому, — сказала я.
— У тебе його немає! — гаркнув Денис. — Ключі у неї!