Наступного ранку я прокинулася ще до сходу сонця. Звичка. На фронті світанок — це час “повної бойової”, час, коли ворог любить лізти вперед. Тут, у готельному номері на лівому березі Києва, єдиним ворогом були мої власні думки.
Я випила розчинну каву, яка на смак нагадувала палений цукор, одяглася і перевірила папку з документами. Все було на місці. Я сіла в орендоване авто і поїхала туди, де мене чекали найменше — до районного управління поліції.
Я вже була там колись, коли тільки купила квартиру — реєструвала зброю. Тоді це була формальність: усмішки, жарти про “дівчину зі стволом”, побажання удачі. Цього разу атмосфера була іншою.
Черговий на вході, молодий хлопець, побачивши мій піксель і втомлені очі, навіть не спитав перепустку.
— Ви до кого? — тільки й кинув він.
— Мені потрібно подати заяву про злочин, — сказала я. — Шахрайство з нерухомістю. Учасники — мої родичі.
Він підняв брови, але мовчки набрав номер на внутрішньому телефоні. Через п’ять хвилин за мною спустився слідчий — капітан на прізвище Литвиненко. Чоловік років сорока п’яти, з тим специфічним поглядом, який буває у людей, що бачили забагато людського бруду.
Ми сіли в його кабінеті. Стіни були заклеєні орієнтуваннями та графіками чергувань. Я поклала папку на стіл.
— Слухаю вас, — сказав він, відкриваючи блокнот.
Я розповіла все. Спокійно, чітко, без емоцій. Як на доповіді командиру.
Про довіреність, яка дозволяла лише управління, а не продаж.
Про те, як дізналася про зміну власника через “Дію”, перебуваючи за 800 кілометрів звідси.
Про дивну поведінку батька.
Про рієлтора Богдана і “нічний” підпис документів.
Про готівку, яку, ймовірно, передали з рук у руки, щоб уникнути фінмоніторингу.
Литвиненко гортав мої роздруківки. Його обличчя ставало все похмурішим.
— Довіреність посвідчував нотаріус Петренко? — запитав він, тицьнувши пальцем у копію.
— Так. Ви його знаєте?
Він криво посміхнувся.
— Петренко… Знаємо. “Чорний нотаріус”, як кажуть у народі. Він уже проходив по двох справах, але викрутився. Ліцензію йому призупиняли, але потім якось відновили. Слизький тип.
Він відклав папку і подивився мені в очі.
— Послухайте, Маріє. Це стаття 190 Кримінального кодексу. Шахрайство. Можливо, ще 358-ма — підробка документів, якщо експертиза доведе, що підпис на згоді підроблений або отриманий обманним шляхом.
— Я розумію, — кивнула я.
— Ви розумієте, що підозрюваними будуть ваш батько і брат? — він зробив паузу. — Якщо ми відкриваємо провадження і вносимо в ЄРДР, назад дороги не буде. Це суд, це, можливо, реальний термін. Вони ваші родичі. Ви готові їх посадити?
Я подивилася на запорошене вікно, за яким вирувало київське життя. Люди йшли на роботу, пили каву, сварилися, кохали. Життя, яке я захищала там, на сході. Життя, яке мій батько і брат вирішили в мене вкрасти, бо вважали, що війна все спише.
— Капітане, — сказала я тихо, — вони не просто продали стіни. Вони продали мою віру в те, що мені є куди повертатися. Якщо я пробачу це, то чим я краща за тих, хто закриває очі на злочини?
Литвиненко кивнув.
— Прийнято. Пишіть заяву.
Наступні дві години ми оформлювали папери. Я дала детальні свідчення. Литвиненко одразу почав дзвонити — прокурору, експертам. Він сказав, що на квартиру накладуть арешт уже до вечора, щоб її не перепродали втретє.
Коли я вийшла з відділку, сонце вже стояло високо. Я відчувала дивну суміш полегшення і нудоти. Я запустила механізм, який знищить мою сім’ю. Але, чесно кажучи, сім’ї вже не було. Були тільки люди зі спільною ДНК і різними цінностями.
Близько третьої години дня мій телефон задзвонив. Незнайомий номер.
— Алло?
— Маріє? Це Оксана.
Її голос тремтів. Я уявила, як вона сидить на кухні моєї квартири, обхопивши голову руками.
— Так, Оксано.
— Я говорила з адвокатом. Він… він підтвердив усе, що ви сказали.
— Мені шкода.
— Він перевірив реєстр нотаріусів. Того нотаріуса, який оформлював нам угоду, вже позбавляли ліцензії за махінації з майном померлих. Боже, як ми могли так вляпатися?
Вона почала плакати. Тихий, придушений плач жінки, яка розуміє, що її мрія про власний дім розсипається на очах.
— Оксано, послухайте мене, — сказала я твердо. — Ви — постраждала сторона. Так само як і я. Якщо ви будете співпрацювати зі слідством, у вас є шанс повернути гроші. Не від мого батька — у нього їх уже немає, я впевнена. Але від Богдана і того нотаріуса. У них є активи.
— Богдан не відповідає на дзвінки, — схлипнула вона. — Його офіс зачинений.
— Він не втече, — запевнила я. — Поліція вже знає. Але ви маєте написати заяву. Проти них усіх. Включно з моїм батьком.
Пауза на тому кінці лінії була довгою.
— Ви просите мене свідчити проти вашого батька?
— Я прошу вас захистити себе, — відповіла я. — Бо якщо ви цього не зробите, ви залишитеся і без грошей, і без квартири.
— Добре, — видихнула вона. — Я приїду у відділок.
Ми закінчили розмову, і я відчула, як ще один тягар впав з плечей. Оксана не ворог. Вона союзник.
Але найважче було попереду.