Вечір накрив місто синім сутінком. Я сиділа в номері, переглядаючи новини з фронту, коли телефон знову ожив. Цього разу на екрані висвітилося: “Тато”.
Я знала, що цей дзвінок буде. Литвиненко, мабуть, уже викликав їх на допит або принаймні повідомив про відкриття провадження.
Я взяла слухавку.
— Алло.
— Ти що наробила? — голос батька був хрипким, наче він кричав годинами. — До нас приходила поліція!
— Я знаю. Я була там вранці.
— Ти подала заяву?! На власного батька?! Машо, ти з глузду з’їхала? Це ж тюрма! Ти хочеш зруйнувати мені все життя?
— Я хочу, щоб ти відповів за свої вчинки, — сказала я холодно. — Ти підробив документи. Ти вкрав моє майно.
Я не крав! — заволав він. — Я рятував Дениса! Ти не розумієш, які там люди! Йому реально загрожувала небезпека!
— То хай би він ішов у поліцію! — крикнула я у відповідь, вперше втрачаючи контроль. — Хай би він відповідав за свої борги! Чому я маю платити своїм життям за його помилки? Чому ти вирішив, що мене можна принести в жертву?
— Бо ти сильна! — випалив він. — Ти завжди була сильною, Машо! А він слабкий. Йому треба допомога. А ти… ти б заробила ще. Ти ж у нас героїня.
Ці слова вдарили мене сильніше за ляпас. “Ти б заробила ще”. Він не бачив у мені доньку. Він бачив ресурс. Функцію. Банкомат у камуфляжі.
— Знаєш, тату, — сказала я тихо, і мій голос став страшним навіть для мене самої. — Ти правий. Я сильна. І саме тому я доведу цю справу до кінця.
— Машо, благаю… — його тон різко змінився, перетворившись на жалюгідне скиглиння. — Забери заяву. Ми все вирішимо. Я візьму кредит. Я продам машину. Денис влаштується на роботу. Ми віддамо Оксані гроші, вона поверне квартиру. Тільки не поліція. Не ганьби нас.
— Ганьба — це обкрадати своїх дітей, поки вони захищають країну, — відрізала я. — А кредит тобі ніхто не дасть, у тебе кредитна історія чорніша за ніч. І Денис працювати не піде. Ти брешеш мені, тату. Ти брехав мені все життя, а тепер брешеш собі.
— Ти безсердечна сука, — прошипів він. — Така ж, як твоя мати.
Я натиснула “відбій”. Руки тремтіли. Не від страху, а від адреналіну.
Остання ниточка обірвалася. Він назвав маму, жінку, яка тягнула цю сім’ю на собі до останнього подиху, “сукою”. Це був кінець. Більше жодних сумнівів. Жодного жалю.
Я набрала повідомлення Литвиненку: “Погрози та тиск з боку підозрюваних. Запис розмови збережено”.
Наступного ранку все закрутилося зі швидкістю лавини.
Ми зустрілися біля будинку. Я, Оксана з чоловіком, їхній адвокат, слідчий Литвиненко і двоє оперативників. Батько і Денис приїхали на батьковому старому пікапі. Вони виглядали так, наче не спали тиждень.
Денис намагався поводитися зухвало, але коли побачив поліцію, здувся, як пробита шина. Батько навіть не дивився в мій бік.
— Андрію Вікторовичу, Денисе Андрійовичу, — почав Литвиненко офіційним тоном. — Вам повідомляється про підозру у скоєнні злочину, передбаченого частиною 4 статті 190 ККУ. Також накладається арешт на майно…
Слова “арешт”, “суд”, “запобіжний захід” падали в повітря, як важке каміння. Сусіди визирали з вікон. Баба Галя з першого поверху, яка знала мене з пелюшок, стояла біля під’їзду, притиснувши руку до рота.
— Це помилка, — прошепотів батько. — Я не хотів…
— У відділку розберемося, хто чого хотів, — обірвав його оперативник.
Я стояла осторонь, схрестивши руки на грудях. Я дивилася, як мого батька саджають у поліцейську машину. Це не виглядало як перемога. Це виглядало як похорон. Похорон мого дитинства, моїх ілюзій про сім’ю, мого минулого.
Коли машини поїхали, Оксана підійшла до мене.
— Дякую, — сказала вона тихо. — Що не відступили.
— Вам немає за що дякувати, — відповіла я. — Ми обидві просто намагаємося вижити.
Я підійшла до дверей під’їзду. Ключі все ще були в Оксани, але юридично, після накладення арешту, ніхто не міг нічого робити з квартирою. Проте я відчула потребу доторкнутися до дверей. Холодний метал домофона. Знайома подряпина біля кнопки виклику.
Будинок стояв. Він вистояв, поки мене не було. І я вистою.
Але історія ще не закінчилася. Попереду був суд. І, як виявилося, у Богдана — того самого рієлтора — був свій план, як вийти сухим із води, зробивши винними всіх, крім себе.