Андрій зробив глибокий вдих, заспокоюючи пульс. Він знав: у нього є частки секунди.
— “Сова”, — прошепотів він у мікрофон. — Бачиш прожектор над головою Волкова?
— Так, — відповів снайпер. — Але він занадто близько до малого. Осколки можуть посікти.
— Стріляй у кріплення. Нехай лампа впаде поруч. Мені потрібен хаос. На рахунок “три”. Раз… Два…
— ТРИ!
Дзвін розбитого скла десь під стелею злився з гуркотом падіння важкого прожектора. Він гепнувся за метр від Волкова, здійнявши хмару пилу та іскор.
— Що за?! — закричав Волков, відскакуючи назад і на мить втрачаючи рівновагу.
Це був сигнал.
Андрій вийшов із тіні, як привид. Два постріли — два бойовики, що стояли найближче до нього, впали, навіть не встигнувши підняти автомати.
— Лежати! СБУ! — його голос прогримів на весь цех, посилений луною.
Волков, оговтавшись від несподіванки, схопив Максима за комір і приставив ніж до горла.
— Кидай зброю, Бондар! Або я розріжу його тут і зараз! — закричав він, ховаючись за тонким тілом підлітка.
Решта бойовиків почали хаотично стріляти в бік Андрія, змусивши його сховатися за бетонною колоною. Кулі вибивали крихти бетону біля його обличчя.
— Тату! — крикнув Максим.
— Не бійся, сину! — крикнув Андрій. — Згадай, що ми вчили! “Крок і розворот”!
Максим, незважаючи на страх, згадав тренування на задньому дворі. Коли Волков на мить відволікся на перестрілку, хлопець різко вдарив його п’ятою по гомілці, а потім усім тілом подався вниз, повисаючи на руках, зв’язаних за спинкою стільця.
Це вивело Волкова з рівноваги. Ніж сковзнув, не зачепивши шкіру.
У цю ж мить вхідні ворота цеху з гуркотом розлетілися — Марія протаранила їх бампером мікроавтобуса. Світло фар засліпило бойовиків. З вікон буса “Технік” відкрив прикривальний вогонь.
Андрій використав момент. Він вискочив з-за колони, скорочуючи дистанцію.
Волков спробував вистрілити у відповідь, але Андрій був швидшим. Постріл у плече вибив пістолет з руки ворога. Другий постріл — у коліно — змусив Волкова впасти на підлогу, виючи від болю.
Андрій підбіг до нього і відштовхнув ногою ніж.
— Все скінчилося, Вікторе, — холодно сказав він, наводячи дуло на ворога.
— Ти… ти все одно програєш… — прошипів Волков, тримаючись за прострелене плече. — Систему не зламати…
— Можливо. Але сьогодні я зламав тебе.
Андрій кинувся до сина, розрізаючи мотузки тактичним ножем.
— Ти цілий? Де болить?
Максим трусився, сльози текли по брудних щоках, але він кивнув:
— Я… я вдарив його, тату! Ти бачив?
— Бачив, герой. Ти молодець. Ти врятував нас обох.
Марія та “Технік” вже “пакували” вцілілих бойовиків. Сирени поліції та спецназу, які нарешті отримали дозвіл на в’їзд, наближалися з боку траси.
Минуло два місяці…