— Сідай, Бондар, — відрізала вчителька. — У нас ще багато доповідей від дітей, чиї батьки займаються реальною справою.
Максим поплентався на місце. Ноги були ватними.
— Національна безпека… Ага, сторож в супермаркеті, — прошепотів Артем, коли Максим проходив повз.
Сашко підняв руку:
— Олено Василівно, Максим не бреше! Я бачив посвідчення його тата!
— Досить, Сашко, — обірвала вона. — Хіба що ти хочеш приєднатися до Максима і отримати двійку за поведінку.
Решта дня пройшла як у тумані. Приниження пекло гірше за фізичний біль.
Коли після уроків Максим сів у батькову машину, Андрій одразу все зрозумів.
— Важкий день? — запитав він, вирулюючи з парковки.
— Вони сміялися, тату. Всі. Навіть вчителька, — слова вилітали з Максима разом зі сльозами. — Я сказав про твою роботу, а вона спитала, чи ти не охоронець на прохідній. Вона назвала мене брехуном перед усім класом!
Руки Андрія стиснули кермо так, що побіліли кісточки пальців, але голос залишився спокійним:
— Розумію.
— Чому ти ніколи не приходиш до школи? — вигукнув Максим. — Якби вони тебе побачили, вони б повірили! А так я для них — ніхто.
Андрій мовчав хвилину, дивлячись на дорогу.
— Люди часто не вірять у те, чого не розуміють, сину. Іноді бути недооціненим — це перевага.
— Яка ж це перевага, коли тебе вважають клоуном? — гірко кинув Максим.
Раптом телефон Андрія, закріплений на панелі, завібрував. На екрані висвітилося повідомлення: “Код Червоний. Сектор 4”. Обличчя батька миттєво змінилося — зникла м’якість, з’явилася холодна зосередженість хижака.
— Мені треба відповісти, — сказав він тоном, що не терпів заперечень.
Вдома, поки Максим робив уроки, він чув, як батько розмовляє в кабінеті за зачиненими дверима. Голос був приглушений, але жорсткий.
— Я бачу спроби входу… Ні, це неприпустимо… Я розберуся особисто.
Пізніше ввечері, коли Максим ішов попити води, він глянув у вікно своєї кімнати. На вулиці, навпроти їхнього паркану, стояв чорний джип із вимкненими фарами. Двигун працював. Максим бачив, як усередині тьмяно світився екран ноутбука, а чоловік на пасажирському сидінні уважно дивився на їхній будинок.
Максим побіг до батька.
— Тату, там машина… За нами стежать!
Андрій підійшов до вікна, ледь відхилив штору і глянув на вулицю. Жодного подиву.
— Не хвилюйся, — спокійно сказав він. — Йди спати.
— Але хто це?
— Деякі речі безпечніші, якщо ти про них не знаєш. Довірся мені.
Наступного ранку Максим знайшов на кухні записку: “Терміновий виклик. Їду рано. Тебе відвезе сусідка. Тримайся. Тато”.
Поки Андрій Бондар мчав на роботу, в глибокому підвальному приміщенні однієї з непримітних будівель Києва кипіла робота. Тут не було вікон, лише монітори і гул серверів. Андрій зайшов до ситуаційної кімнати не в домашньому одязі, а в тактичних штанях і флісці.
— Доповідайте, — кинув він.
Молода дівчина-лейтенант підняла голову:
— Пане полковнику, кібератака масована. Вони б’ють по системах енергорозподілу, але… є аномалія.
— Яка?
— Паралельно йде злам бази даних приватних осіб. І знаєте, звідки йде запит?
— Звідки?
— З серверу ліцею “Ерудит”. Хтось використовує шкільну мережу як “чорний хід”.
Андрій завмер. “Ерудит”. Школа Максима.
— Вони не просто ламають систему, — тихо промовив він. — Вони шукають дітей.