Наступного дня в ліцеї Максим намагався стати невидимкою. Після вчорашнього фіаско з презентацією він відчував на собі липкі погляди однокласників. Олена Василівна, здавалося, поставила собі за мету добити його остаточно.
— Артеме, чудова робота, — співала вона, розглядаючи слайди про будівельну імперію батька Артема. — Твій тато справді змінює обличчя Києва. А ти, Діано… Як цікаво, що твоя мама бере участь у розробці медичної реформи. Це рівень!
Коли черга дійшла до обговорення державних установ, вчителька знову згадала про Максима.
— До речі, Максиме. Оскільки твій тато, за твоїми словами, працює в “секретному центрі”, — вона зробила пальцями лапки в повітрі, — можливо, ти розкажеш нам щось таке, чого немає в підручниках?
Клас затих. Артем гигикнув, передчуваючи чергову порцію сорому для “бюджетника”.
Але Максим вчора весь вечір читав статті про історію урядового кварталу та будівель спецслужб, щоб більше не виглядати дурнем. Він підвівся.
— У будівлі, де працює тато, є їдальня на мінус третьому поверсі, — почав він твердо. — Вона збудована ще в 50-ті роки. Там є окремий ліфт для доставки продуктів, який веде прямо в бункер. Раніше думали, що це вхід до секретного метро, але насправді це просто шахта для вентиляції та доставки їжі на випадок… — він запнувся, підбираючи слово, — ізоляції.
Кілька учнів зацікавлено перезирнулися. Це звучало круто, як у комп’ютерній грі “Сталкер”.
Олена Василівна насупила брови. Її усмішка стала натягнутою.
— Ну що ж, — сказала вона сухо. — Дуже… кінематографічна фантазія. Але давайте повернемося до реальності. Сідай.
Максим сів, відчуваючи маленьку перемогу. Хоча б не засміяли.
Після уроку, коли вони з Сашком йшли в їдальню, Максим випадково глянув у вікно коридору. На протилежному боці вулиці стояла жінка в сірому пальті. Вона виглядала звичайною перехожою, але щось у її позі напружило хлопця. Вона тримала телефон так, ніби фотографувала не краєвид, а саме вхід до школи і камери спостереження.
— Ти чого застиг? — штовхнув його Сашко.
— Та так… здалося, — пробурмотів Максим, але відчуття тривоги, знайоме йому по батькові, нікуди не зникло.
Того ж вечора, коли Андрій забирав сина зі школи, він одразу помітив зміну в настрої Максима. Але не встиг він запитати, як планшет, що лежав у хлопця на колінах, раптом “збожеволів”. Екран блимнув червоним, по ньому побігли ряди незрозумілих символів та цифр, а потім ґаджет сам перезавантажився.
— Що це було? — злякано спитав Максим.
Андрій різко загальмував на узбіччі.
— Дай сюди, — його голос був сталевим.
Він взяв планшет, підключив його кабелем до свого захищеного ноутбука, який завжди возив із собою. Пальці швидко забігали по клавіатурі. На екрані ноутбука з’явилися графіки трафіку.
— Тату? Щось не так?
Андрій закрив ноутбук і повернув планшет синові, але вираз його обличчя залишався похмурим.
— Просто збій системи. Але, Максиме, послухай мене уважно. Якщо в школі побачиш щось дивне — будь-що — дзвони мені негайно. Зрозумів?
— Зрозумів… А що саме дивне?
— Чужих людей там, де їх не має бути. Дивну поведінку техніки. Будь-що.
Наступного дня Олена Василівна вирішила поставити крапку в історії з “татом-шпигуном”. Коли продзвенів дзвінок з останнього уроку, вона затримала Максима біля дверей.
— Максиме, — її голос був солодким, як патока, але очі залишалися холодними. — Я розумію, що тобі хочеться виглядати важливим. Багато дітей вигадують історії. Але твої розповіді про секретну роботу батька починають заважати навчальному процесу.
— Я не вигадую! — вигукнув хлопець.
Вчителька нахилилася до нього, і її парфуми здалися Максиму задушливими.
— Якщо твій тато такий поважний офіцер, чому б йому не прийти і не довести це? У п’ятницю у нас “Відкритий урок” для батьків. Це чудова нагода… розставити всі крапки над “і”.