Уся субота в Олени минула в приємних домашніх клопотах. З самого ранку вона взялася за генеральне прибирання у їхній просторій квартирі на Оболонських Липках. Вимила вікна, крізь які тепер ще яскравіше виблискував Дніпро, перепрала й ідеально випрасувала штори. Олена обожнювала цей стан: коли вдома панує ідеальна чистота, а повітря пахне свіжістю та затишком.
Закінчивши з прибиранням, вона приготувала густий, наваристий борщ із пампушками, а до чаю вирішила спекти щось особливе. Вибір упав на вишневий пиріг — коронну страву в їхній родині.
Андрій, її чоловік, просто обожнював її випічку, особливо з вишнею. А Олені подобалося балувати коханого. Замісивши пухке тісто і підготувавши соковиту начинку, вона зазирнула до шафки зі спеціями й розчаровано зітхнула: цукрова пудра закінчилася. Звісно, можна було обійтися і без неї, просто посипавши цукром, але Андрій любив, коли пиріг виглядав як із кондитерської — припорошений білосніжною “сніговою шапкою”.
Олена була перфекціоністкою: якщо робити, то ідеально. Тому, глянувши на годинник, вирішила швиденько збігати до супермаркету “Сільпо”, що був у сусідньому будинку. Тим паче запаси вершкового масла та рису теж добігали кінця.
— Ти куди це зібралася? — запитав чоловік, не відриваючи погляду від екрана телевізора, де транслювали футбольний матч. Він помітив, що дружина натягує джинси та легкий светр.
— Та в магазин вискочу на хвилинку, дещо докупити треба. Повернуся і буду пекти пиріг, твій улюблений, з вишнею, — посміхнулася Олена.
— Добре, — кивнув Андрій, навіть не повернувши голови.
Олена підійшла до чоловіка, ніжно поцілувала його в щетинисту щоку і сказала:
— Я миттю, не сумуй тут без мене.
Вона вийшла з квартири, викликала ліфт, але вже на першому поверсі, біля консьєржки, раптом згадала: зранку вона робила благодійний внесок через додаток у телефоні й витягла банківську картку з гаманця, щоб ввести дані. І, звісно ж, залишила її на кухонному столі. Готівки у жінки з собою не було — у Києві вона давно звикла розраховуватися телефоном або картою, але телефон, як на зло, теж показував низький заряд. Доведеться повертатися.
Олена вирішила не чекати ліфта й піднятися пішки на свій третій поверх — невелика, але корисна фізкультура. Вона безшумно відчинила вхідні двері, які, як виявилося, забула замкнути на верхній замок.
Увійшовши до передпокою, вона одразу почула голос Андрія. Чоловік із кимось розмовляв телефоном. Олена вже зняла кросівки й хотіла було піти на кухню за карткою, як раптом до неї долинула фраза, що змусила її завмерти на місці, наче її вдарили струмом.
— Тобі нема про що хвилюватися, моя хороша, — промовив Андрій м’яким, вкрадливим голосом.
Олена затамувала подих. Інтонація була надто інтимною. Вона зрозуміла, що чоловік розмовляє з жінкою.
А Андрій тим часом продовжував, не підозрюючи, що дружина стоїть за стіною:
— Аліночко, ну що ти починаєш? Я ж тобі не раз казав, що давно не кохаю свою дружину. Живу з нею за звичкою. Розумієш… Олена для мене — як валіза без ручки. І нести важко, і кинути шкода. Завтра вона збирається на весь день до батьків на Русанівку, тому ми зможемо зустрітися. Я забронюю номер у готелі на Подолі, замовимо обід і твоє улюблене ігристе.
Андрій замовк, мабуть, вислуховуючи відповідь тієї самої Аліни. А Олена стояла, притулившись спиною до стіни в коридорі, і відчувала, як усередині все холоне. Земля тікала з-під ніг.
“Валіза без ручки…”
Ці слова відлунювали в голові, наче постріли. Невже це він про неї? Її коханий Андрій, з яким вона прожила майже п’ятнадцять років, якому була вірною подругою, партнером, турботливою дружиною… Він називає її “валізою”, яку просто шкода викинути на смітник? Як це може бути правдою? Це нагадувало якийсь дешевий серіал або страшний сон.
— Я дуже тебе кохаю, Аліночко, — знову пролунав голос чоловіка, вбиваючи останню надію на те, що це все непорозуміння. — І ми обов’язково будемо разом. Ти ж знаєш, як я хочу нормального життя, дитину… Я давно мрію про сина чи доньку. Олена не може народити. Дай мені ще трохи часу, і я скажу дружині, що кохаю іншу.
Ось воно що! Нормальної сім’ї він хоче! Дитину!
Олені перехопило подих. Сльози запекли очі, а в грудях піднялася хвиля болю й образи, яку неможливо було стримати. Вона більше не могла слухати це воркування. Зібравши залишки сил у кулак, Олена різко увійшла до вітальні.
Андрій напівлежав на дивані з телефоном біля вуха. Побачивши дружину, він замовк на півслові, зблід, потім підхопився і, кинувши в трубку неприродно офіційним тоном: “Я перетелефоную вам, Анатолію Максимовичу”, жбурнув смартфон на диван.
— Оленко? Ти так швидко повернулася? — запитав він, намагаючись говорити невимушено, але голос його зрадив, давши “півня”. — Забула щось?
Олена дивилася на нього впритул, не кліпаючи.
— То значить, я для тебе — валіза без ручки? — тихо, але чітко запитала вона. — І нести важко, і кинути шкода?
Андрій нервово усміхнувся, бігаючи очима по кімнаті.
— Що за дурниці? Яка ще валіза? Ти, напевно, щось не так зрозуміла, не дочула. Я розмовляв із партнером по бізнесу, з Анатолієм Максимовичем. Ми обговорювали невдалий проєкт…
Від цієї жалюгідної брехні Олені стало настільки гидко, що фізично занудило. Її Андрій, сильний, впевнений чоловік, якого вона поважала, зараз викручувався, як школяр, якого спіймали на курінні.
— Не знала, що твій “Анатолій Максимович” встиг змінити стать, і тепер його ласкаво називають Аліночкою, — відрізала Олена. — І не знала, що ти з партнерами знімаєш номери в готелях на Подолі для “нормального життя”.
Андрій зрозумів: відпиратися марно. Вона чула все. Маска турботливого чоловіка злетіла миттєво. Він важко зітхнув, знову сів на диван і, опустивши очі, промовив:
— Ти ж пішла в магазин… Я думав, тебе немає вдома. Гаразд. Бачу, що брехати сенсу немає. Так, у мене є інша жінка.
— І давно ти з нею? — голос Олени тремтів.