— Майже рік.
— Рік… Ясно. І коли ж ти збирався мені розповісти? Чи планував і далі жити на дві сім’ї? Ти ж, виявляється, хочеш “нормальної” родини, дітей. А я так — старий мотлох.
Олена зціпила зуби, щоб не розридатися прямо перед ним. Ні, тільки не зараз. Плакати вона буде потім, коли залишиться сама. Вона й так почувалася приниженою, не вистачало ще демонструвати йому свою слабкість.
— Та що ти заладила? Валіза без ручки… — Андрій раптом роздратувався, переходячи в наступ. — Я сказав це просто так, для красного слівця. Вибач. Ми ж добре з тобою жили стільки років. Хіба ні? Були щасливі, їздили відпочивати, облаштовували цю квартиру. Я кохав тебе, Олено. Але я зустрів Аліну і… закохався. Як хлопчисько. Втратив голову. А від тебе не міг піти, бо… — він затнувся.
— Бо що? — гірко посміхнулася Олена. — Бо жалів мене?
— Так, жалів! — випалив чоловік. — Я відчуваю свою провину перед тобою. Це ж я тоді, п’ятнадцять років тому, наполіг на тому клятому аборті. Саме я переконав тебе, що ми ще надто молоді, що треба “пожити для себе”, купити квартиру, машину… Я ж не знав, що все закінчиться так трагічно, і ти більше не зможеш мати дітей. Я не знав!
— Замовкни! Іди геть! — закричала Олена, закриваючи вуха руками.
Кожне його слово було наче удар ножем у старий шрам. Шрам, який, як їй здавалося, давно загоївся, а тепер знову почав кровити. Він нагадав їй про найстрашнішу помилку її життя.
— Іди! — повторила вона вже тихіше, але твердо. — Я прошу тебе, йди звідси.
— Куди я піду? — розгубився Андрій. — Це взагалі-то наша спільна квартира.
— Мені байдуже. Іди до своєї Аліночки. У готель. Під міст. Куди завгодно. Дай мені побути самій. Будь ласка.
Андрій подивився на дружину, побачив її побіліле обличчя і зрозумів, що краще не сперечатися.
— Добре, — сказав він після паузи. — Я візьму найнеобхідніше і поїду в готель. А завтра, може, зніму квартиру. Поговоримо потім, коли ти заспокоїшся. Тоді й вирішимо, як жити далі.
— Я вже все вирішила, — кинула Олена і пішла на кухню, щільно зачинивши за собою двері.
Вона стояла біля вікна, дивлячись на знайомий двір, і чекала, поки грюкнуть вхідні двері. Погляд упав на стіл: там стояла велика миска з тістом, яке вже почало підходити, а поруч, у глибокій тарілці, стікала соком розморожена вишня.
Подумати тільки! Ще пів години тому вона була щасливою жінкою, яка пече пиріг для коханого чоловіка. Як швидко життя може полетіти шкереберть.
Вхідні двері грюкнули. Андрій пішов.
“Ну от і все”, — сказала собі Олена.
Стримувати себе більше не було сенсу. Вона зсунула миску з тістом убік, сіла на стілець, закрила обличчя руками й гірко заридала.
Олена згадувала, як усе починалося. Вона вийшла заміж за Андрія зовсім юною — їй ледь виповнилося дев’ятнадцять. Вона була студенткою педуніверситету імені Драгоманова, майбутня вчителька молодших класів. Андрій був старшим на п’ять років, амбітним випускником економічного, який уже починав будувати кар’єру в будівельному бізнесі.
Вона закохалася до нестями. Батьки відмовляли: “Оленко, довчися спочатку, куди ти поспішаєш?”. Але хіба ж закохані чують голос розуму?
Через три місяці після весілля Олена зрозуміла, що вагітна. Вона летіла додому, як на крилах, щоб повідомити новину. Але Андрій не зрадів. Він нахмурився, посадив її навпроти й почав говорити свої “розумні” речі:
— Оленко, ну які зараз діти? Ми ж самі ще діти. Ти вчишся, я тільки почав заробляти. Ми живемо в орендованій «однушці» на Борщагівці. Хто нам допоможе? Твої батьки працюють, мої — тим паче. Ти хочеш кинути інститут? Давай почекаємо хоча б роки три-чотири. Встанемо на ноги, поїздимо світом. Ми встигнемо. Я хочу дітей, але пізніше.
Він говорив так переконливо. І Олена, дурна й закохана, погодилася. Вона пішла на переривання вагітності. Це стало фатальною помилкою. Операція пройшла з ускладненнями. Почалася сильна кровотеча, її ледве врятували в реанімації.
Коли вона прийшла до тями, старий сивий лікар із втомленими очима сів на край її ліжка. Він дивився на неї з жалем і сумом. Його слова назавжди врізалися в її пам’ять:
— Що ж ви з собою робите, дівчата? Могла б народити здорове маля… А тепер усе, дитинко. Більше дітей у тебе не буде.