Олена погодилася.
Це був найкращий день у її житті. Вона сміялася, їла солодку вату, а маленька Танюшка, донька Іллі, одразу взяла її за руку і не відпускала до самого вечора.
— Ти як наша мама, тільки краща, — сказала дівчинка, коли вони прощалися біля під’їзду Олени.
Ілля подивився на Олену довгим поглядом.
— Дякую тобі. Ти повернула нас до життя.
— Це ви мене повернули, — прошепотіла вона.
Стосунки розвивалися стрімко. Вже влітку Ілля зробив їй пропозицію. Але Олену мучила совість. Вона повинна була сказати правду.
Того вечора вона посадила Іллю навпроти себе.
— Я маю тобі зізнатися. Я не можу мати дітей. Це моя провина, помилка молодості… Якщо ти хочеш своїх дітей, я зрозумію, якщо ти підеш.
Ілля взяв її руки у свої.
— Олено, у мене вже є двоє дітей. І їм потрібна мама. А мені потрібна ти. Ми обидва поранені минулим. Давай лікувати одне одного.
Вони одружилися в серпні. Скромно, без зайвого пафосу. Олена переїхала до Іллі. Танюшка одразу почала називати її мамою, а Діма, хоч і соромився, одного разу подарував їй свій найкращий малюнок із підписом: “Нашій сім’ї”.
Минув рік.
Олена була щаслива, але інколи їй знову снився той самий сон: плач дитини. Одного разу вона прокинулася в сльозах. Ілля обійняв її.
— Тобі знову сниться маля?
— Так… Це, мабуть, мій хрест.
— Знаєш, — задумливо сказав чоловік. — Ми з Дашою мріяли про третю дитину. Може… може, візьмемо малюка з будинку дитини? Ти як?
Олена завмерла. Вона боялася запропонувати це сама.
— Я про це мріяла все життя, Іллє!
…Весна в Києві була ранньою. Парк “Наталка” на Оболоні був заповнений людьми. Олена та Ілля йшли алеєю. Ілля котив візочок, у якому спав піврічний Єгорка — їхній названий син. Діма і Танюшка бігли попереду, запускаючи повітряного змія.
— Я зараз, води куплю, — сказала Олена і підійшла до кіоску.
— Олено?
Вона обернулася. Перед нею стояв Андрій. Він виглядав постарілим, змарнілим.
— Привіт, — сухо відповіла вона.
— Бачу, ти щаслива. Заміж вийшла? Дитина?
— Так, Андрію. Це мій син.
— А в мене… — він гірко махнув рукою. — Розлучився я з Аліною. Знаєш, той “спадкоємець”, якого я так чекав… Виявилося, не мій. Вона паралельно крутила роман зі своїм фітнес-тренером. Я зробив тест ДНК.
Він замовк, чекаючи реакції.
— Мені шкода, Андрію, — щиро сказала Олена. — Але це вже не моя історія.
— Я був дурнем, Олено. Пробач. Ти була найкращим, що в мене було.
— Прощавай, Андрію.
Вона розвернулася і побігла до своєї сім’ї. Ілля підхопив її, поцілував у скроню, а маленький Єгорка у візочку усміхнувся уві сні.
Олена озирнулася. Андрій стояв один посеред алеї, дивлячись їм услід. Вона відвернулася і пішла вперед, назустріч сонцю і Дніпру. Тепер вона точно знала: валіза без ручки — це минуле, яке треба залишити на вокзалі, щоб сісти у свій щасливий потяг.