Квартира на Печерську, в яку я вклала душу і всі свої премії. Машина, оформлена на мене. Депозити в доларах. Облігації. Все це було моїм. Тільки моїм.
Я перегорнула сторінку. «Сторони домовляються, що у разі розірвання шлюбу жодна зі сторін не має права на утримання (аліменти) від іншої сторони, крім випадків непрацездатності…». Денис був здоровим як бик чоловіком працездатного віку. Він не мав права ні на копійку моїх грошей. Більше того, згідно з іншим пунктом, я не відповідала за його борги. А я знала, що він взяв кредит на нову ігрову консоль і мав заборгованість по кредитці “Універсал Банку”.
Я відкрила ноутбук і почала рахувати.
Квартира зараз коштувала щонайменше 250 тисяч доларів.
На інвестиційних рахунках та депозитах — близько 80 тисяч доларів.
Автомобіль — ще 25 тисяч.
Моя нова зарплата становила 6 тисяч доларів на місяць “чистими”, плюс квартальні бонуси.
Разом — понад 350 тисяч доларів активів у 29 років. І Денис не мав права ні на цент.
А Віка? О, моя люба сестричка. Вона напевно спокусила мого чоловіка, думаючи, що він стане її квитком у заможне життя. Я згадала нашу розмову на минуле Різдво в батьків у Білій Церкві. Вона хильнула зайвого і почала нити:
— Марин, ти не уявляєш, як це бісить. У тебе все: “Печерськ”, брендові шмотки, Мальдіви, а я рахую копійки до зарплати і живу в орендованій “хрущовці”. Це несправедливо.
— Віко, ти теж можеш це мати. Просто треба працювати, а не чекати натхнення, — відповіла я тоді.
— Ой, звичайно. Тобі просто пощастило. Тобі завжди щастить.
Тепер я зрозуміла: це була не просто п’яна балаканина. Це був план. Віка побачила в Денисі можливість отримати “справедливу частку” мого успіху. Вона думала: “Розлучаться, поділять майно навпіл, і Денис прийде до мене з купою грошей”. Вона не знала про шлюбний договір, бо я нікому в сім’ї про нього не казала, щоб не слухати мамині лекції про те, що “в сім’ї все має бути спільне”.
Я сфотографувала кожну сторінку договору на телефон і відправила Олені Петрівні в месенджер із підписом: “Подарунок долі”.
Вона відписала за десять хвилин, хоча була глибока ніч: “Марино, це джекпот. Денис — ідіот. Набери мене вранці”.
Вперше за три доби я змогла заснути. А прокинувшись, я відчула не біль, а холодну лють і чіткість.
Поки я пила каву, дивлячись на ранковий Київ, пазл склався остаточно. Вони все спланували. Той спектакль у ресторані в день мого підвищення… Вони хотіли принизити мене, вибити ґрунт з-під ніг, змусити мене почуватися нікчемою, щоб я, розчавлена і заплакана, віддала їм усе, аби тільки це закінчилося.
— Хочете зіграти в ігри? — прошепотіла я своєму відображенню у вікні. — Гаразд. Але правила встановлюватиму я.
Я провела вихідні, розробляючи стратегію. У понеділок зранку я вже була на зв’язку з Оленою.
— Марино, договір залізний. Ми можемо розлучити вас за місяць-два через суд, оскільки є дитина… точніше, буде дитина, але це ускладнює процес морально, а не юридично. Майно твоє. Крапка.
— А якщо він спробує оскаржити?
— На якій підставі? Він був дієздатний, підпис його, нотаріус засвідчив. Шанси нульові. Він голий і босий, Марино.
— Олено, я хочу дещо зробити, — сказала я. — Я не хочу просто відправити їм повідомлення. Я хочу бачити їхні обличчя.
Минуло три тижні з тієї вечері. Денис забрав решту речей, приходячи завжди з Вікою, ніби боявся мене. Мама дзвонила щодня, плакала в слухавку:
— Донечко, я знаю, це жахливо, але ж це твоя сестра… Дитинка ні в чому не винна. Може, ви якось помиритеся? Хоча б заради малюка?
— Мамо, про що ти? — холодно відповідала я. — У них своє життя, у мене своє.
На четвертому тижні я зателефонувала Віці.
— Привіт. Нам треба поговорити.
Вона напружилася:
— Про що? Ти ж сказала “робіть що хочете”.
— Я багато думала, — мій голос звучав лагідно, майже смиренно. — Може, ви й праві. Серцю не накажеш. Я не хочу ворогувати. Ми ж дорослі люди. Давайте зустрінемося і вирішимо питання розлучення цивілізовано. Без адвокатів-кровопивць, по-сімейному.
Віка видихнула в слухавку. Я майже бачила, як вона посміхається.
— Ой, Мариночко! Я так рада, що ти це сказала! Денис так переживав, що ти почнеш мститися. Звичайно, давай зустрінемося.
— Тільки давайте знову в “Vino e Cucina”. Там все почалося, там нехай і закінчиться. Символічно, правда? Субота, восьма вечора?
— Домовилися!
Я поклала слухавку. Суботній вечір обіцяв бути незабутнім. Я готувалася до нього ретельніше, ніж до будь-якої бізнес-презентації.