Я провела наступні кілька днів, готуючись, як акторка перед прем’єрою. Я вибрала сукню: елегантну чорну міді, яка підкреслювала фігуру і кричала про “холодний контроль”, а не “жалобу”. Перед дзеркалом я відпрацьовувала вираз обличчя: спокійний, трохи сумний, але смиренний. Я хотіла, щоб вони повірили, що перемога вже в них у кишені.
Олена Петрівна, мій адвокат, була в захваті від плану, хоча й попереджала:
— Марино, це ризиковано. Може, простіше просто надіслати їм копію позовної заяви кур’єром?
— Ні, Олено. Вони принизили мене публічно, у моєму улюбленому ресторані, перед десятками людей. Вони спланували це шоу. Я просто повертаю борг.
— І якщо вони запідозрять?
— Не запідозрять. Вони надто зайняті тим, що вже подумки витрачають мої гроші на дитячі візочки і новий ремонт.
Я прибула до “Vino e Cucina” в суботу рівно о 20:00. Метрдотель, той самий, що й минулого разу, впізнав мене і співчутливо кивнув, проводячи до того ж столика. Він, мабуть, думав, що я мазохістка.
Денис і Віка знову прийшли разом. Цього разу атмосфера була кардинально іншою. Вони були розслаблені, усміхнені, трималися за руки, як голубки, які нарешті отримали дозвіл на кохання. На Віці була простора сукня, яка підкреслювала округлий животик.
— Маринко! — Віка кинулася обіймати мене з такою щирістю, що мене аж занудило. — Ти чудово виглядаєш! Це що, нова колекція?
— Дякую. Ви теж сяєте. Як вагітність?
— Чудово. Ми вже думаємо над іменами. Денис хоче назвати сина Артемом, а я — Марком.
Денис галантно відсунув стілець для Віки — жест, якого я від нього не бачила роками.
— Марино, дякую, що погодилася зустрітися ось так, по-людськи, — почав Денис, коли нам розлили вино.
— Я боялася, що буду істерити? Облиш, Денисе. Ми всі дорослі люди.
Ми замовили ту саму пляшку К’янті. Іронія ситуації була очевидною лише для мене. Вони ж сприймали це як святкування своєї перемоги.
— Отже, — Денис відкашлявся, набуваючи “ділового” вигляду, — щодо розлучення. Ми хотіли запропонувати зробити все по-чесному, без зайвої тяганини.
— “По-чесному”, — повторила я, смакуючи це слово, як дороге вино. — Розкажи мені, як ти це бачиш.
Денис і Віка перезирнулися. Вони явно репетирували цю промову.
— Ну, ми продамо квартиру на Печерську і поділимо гроші 50 на 50. Інвестиції теж. Ти ж розумієш, мені зараз треба ставати на ноги, у нас буде дитина. А з твоїм новим підвищенням і бонусами… — він зробив паузу. — Може, ти могла б допомогти нам перший час? Поки Віка в декреті.
Вони серйозно розраховували на мої гроші. Денис дійсно вірив, що я буду спонсорувати його нове щасливе життя з моєю сестрою, бо він “батько”.
Я повільно потягнулася до своєї сумочки. Денис і Віка завмерли в очікуванні, мабуть, думаючи, що я зараз дістану чекову книжку або ключі від квартири.
Замість цього я виклала на стіл синю папку. Вона лягла на білу скатертину з глухим звуком вироку.
— Перш ніж ми почнемо ділити шкуру невбитого ведмедя, я мушу прояснити одну деталь, про яку ви, здається, забули.
Денис насупився.
— Що це?
— Наш шлюбний договір, Денисе. Пам’ятаєш? Той самий, який ти підписав чотири роки тому, назвавши “дурницями для багатіїв”?
Кров миттєво відлила від його обличчя.
Віка розгублено переводила погляд з мене на нього.
— Який договір? Ви укладали контракт?