Минуло три роки. Моє життя розквітло так, як я й уявити не могла. Я зустріла Олександра — архітектора, чоловіка самодостатнього і впевненого в собі. Наше перше побачення було не в дорогому ресторані, а на виставці сучасного мистецтва в Арсеналі. Він не дивився на мене як на гаманець. Ми були партнерами.
Якось увечері, коли ми з Сашком готували вечерю в моєму пентхаусі, на мій телефон прийшло повідомлення з невідомого номера.
“Марино, я знаю, ти не хочеш мене чути. Я просто хотів сказати… Ти мала рацію. Щодо всього. Я був ідіотом, який проміняв королеву на служницю, думаючи, що отримаю королівство. Я втратив усе. Сподіваюся, ти щаслива. Денис.”
Я показала повідомлення Сашку. Він прочитав, підняв брову і запитав:
— Будеш відповідати?
Я подивилася на екран, потім на свого коханого чоловіка, потім на наше затишне, наповнене сміхом життя.
— Ні, — сказала я і натиснула “Видалити”. — Минуле має залишатися в минулому.
Сьогодні мені 32. Мій бізнес процвітає, я щаслива в шлюбі (з новим, ще жорсткішим шлюбним контрактом, до речі, на якому наполіг сам Олександр). Я все ще допомагаю батькам, але так і не бачила свою племінницю. Можливо, колись, коли вона виросте, вона знайде мене, і я розповім їй іншу версію казки про Попелюшку. Версію, де принцеса не чекає на принца, а будує замок сама. І ставить на нього надійну сигналізацію.
Деякі люди кажуть, що я жорстока. Що не можна так із ріднею. Але я знаю правду: я не жорстока. Я просто навчилася захищати себе. І це найцінніший урок, який я засвоїла за ціну в один шлюб і одну зраду.