Вся хаотична енергія палати раптом сфокусувалася на її руках. Литвин, отямившись від її тону, нарешті схопив електроди дефібрилятора.
— Заряджаю! — крикнув він, підкоряючись невидимому лідерству Олени.
— Всім відійти! Розряд! — скомандував він.
Тіло старого підскочило.
— Немає ритму. Продовжуємо компресії, — спокійно констатувала Олена, знову навалюючись на груди пацієнта. — Тамаро, другий адреналін. Швидко.
Минуло сорок нескінченних секунд.
Пі… Пі… Пі-пі…
Монітор ожив. Синусовий ритм відновився. Спочатку слабкий, потім впевненіший.
Кімната видихнула. Величезна хвиля полегшення накрила всіх присутніх. Литвин витер піт з чола і подивився на Олену. На його обличчі застигла складна суміш подиву та професійної розгубленості.
— Де ти цього навчилася? Цей ритм… цей контроль… Ти ж просто медсестра.
Олена випросталася. Її обличчя миттєво повернулося до звичної маски байдужості. Вона стягнула рукавички й кинула їх у смітник.
— Я працювала в місцях, де помилка означає смерть, — тихо сказала вона, не вдаючись у деталі.
Тамара Василівна, яка вже почала оговтуватися від переляку, миттєво повернула собі звичну пихатість, щоб прикрити власну некомпетентність.
— Ти порушила субординацію, Коваль! Ми не в кіно, щоб ти тут героїв із себе корчила. Хто дозволив командувати лікарями?
Олена опустила голову, знову перетворюючись на “Мишу”.
— Вибачте. Я захопилася. Це більше не повториться.
Це не було вибачення за порятунок життя. Це було вибачення за те, що вона дозволила собі вийти з тіні. Вона просто хотіла, щоб її залишили у спокої.
Через годину діда Петра, вже стабільного, везли в палату інтенсивної терапії. Коли каталку викочували, він на мить перехопив погляд Олени й слабо, але розуміюче посміхнувся.
— Ця дівчинка… — прошепотів він своїй доньці, яка прибігла пізніше. — У неї руки людини, яка витягла сотні душ із того світу. Я бачив її очі. Там сталь.
Але доля, здається, зовсім не цікавилася планами Олени на тиху пенсію. Доля мала свої види на професіонала, якого вона так старанно ховала.
Не минуло й десяти хвилин після інциденту з серцем, як підлога під ногами дрібно завібрувала. Спочатку це нагадувало рух поїзда метро десь глибоко під землею, але звук швидко наростав. Шибки у вікнах задзвеніли. Глибоке, громове ду-ду-ду-ду потужних роторів ставало дедалі гучнішим, доки не заповнило весь простір.
Охоронець, блідий як стіна, влетів у двері відділення, ледь не знісши з ніг санітарку.
— Це військові! Аварійна посадка! Вони сідають прямо на наш дах!
Весь персонал, забувши про пацієнтів, кинувся до вікон та сходів. Всіх тягнула суміш страху і цікавості. У мирному Києві, в центрі цивільного життя — військовий борт?
На даху лікарні, піднімаючи хмари куряви та опалого листя, важко сідав темно-зелений гелікоптер з маркуванням Збройних Сил України. Повітряний потік від гвинтів був настільки потужним, що здавалося, він зірве вентиляційні короби.
Ще до того, як шасі торкнулися бетону, з бокових дверей вистрибнув чоловік у повному тактичному спорядженні. На його грудях був шеврон ССО — вовкулака з поясом. Він кричав, перекриваючи ревіння двигунів, і його голос був сповнений відчаю.
— Нам потрібен спеціаліст Олена Коваль! Терміново! Де вона?!
— Коваль? — це прізвище луною прокотилося натовпом медиків, що стовбичили у коридорі. Всі голови, як за командою, повернулися в бік маленької, непомітної медсестри.
Олена стояла біля шафи з ліками, тримаючи в руках бланк звітності. Вона почула своє ім’я. Почула гуркіт гвинтів, який був саундтреком її нічних жахіть.
Тамара Василівна відкрила рота, але не змогла вимовити ні звуку.
Олена підняла очі. У них більше не було втоми. Вперше за довгий час у них спалахнув непідробний жах. Вона тікала. Вона змінила життя. Але війна знайшла її навіть тут, на лівому березі Києва.
Офіцер, капітан спецназу, побачив її через скляні двері й кинувся всередину.
— “Тиша”! Слава Богу, ти тут. У нас “трьохсотий”, важкий. Це Грім. Ми не дотягнемо до госпіталю.
“Грім”. Позивний вдарив її як електричний розряд.
Олена зірвала з обличчя маску. Її постава змінилася миттєво. Плечі розправилися, погляд став колючим і зосередженим. Це більше була не медсестра Коваль. Це був бойовий медик, який чує поклик.
Вона не чекала дозволу. Вона вже бігла до сходів, перескакуючи через дві сходинки, назустріч гуркоту, що обіцяв або порятунок, або остаточну загибель її душі.