Олена вибігла на дах. Холодне осіннє повітря вдарило в обличчя разом із запахом авіаційного палива та пилу. Гвинти вертольота Мі-8 продовжували обертатися, створюючи неймовірний гуркіт, від якого закладало вуха. Величезна машина займала майже весь посадковий майданчик, її колеса ледь не торкалися краю парапету.
Вона пригнулася, пірнувши під потоком повітря, і влетів у відкриті бічні двері фюзеляжу.
Всередині панувала атмосфера справжнього пекла. На ношах, закріплених ременями, лежав чоловік у закривавленому “пікселі”. Навколо нього метушилися два молоді медики, чиї очі були круглими від жаху. Вони кричали один на одного, але їхні голоси тонули в реві двигунів.
Олена завмерла на долю секунди. Це був він. Полковник Андрій Громов, позивний “Грім”. Людина, яку вона поховала у своїх думках три роки тому. Людина, чия загибель стала причиною її втечі від світу.
— Андрію! — її крик був скоріше хрипом. Це була перша жива емоція, яку вона дозволила собі за весь час роботи в лікарні. — Ти живий?!
Громов був ледь притомний. Його обличчя посіріло, губи посиніли від нестачі кисню. Він важко, зі свистом втягував повітря, грудна клітка з одного боку майже не рухалася. Він знайшов поглядом Олену. Його очі, зазвичай сталеві й жорсткі, зараз були затуманені болем.
— Тиша… — прошепотів він крізь кисневу маску. — Тільки твої руки… Я вірю тільки твоїм рукам…
Сльози хотіли бризнути з її очей, але професійний рефлекс спрацював швидше за емоції. Олена ляснула себе по щоці — різко, боляче, щоб привести до тями. “Не зараз. Плакатимеш потім”.
Вона миттєво оцінила ситуацію.
— Сатурація падає! У нього напружений пневмоторакс! Легеня колабувала, серце зміщується! — прокричала вона молодим медикам. — Ми не донесемо його до операційної! Він помре в ліфті!
Її голос змінився. Це більше не був голос тихої медсестри. Це був метал.
— Мені потрібен скальпель, дренажна трубка і затискач! Швидко! Ми робимо торакостомію тут! Зараз!
Саме в цей момент у дверях вертольота з’явилася задихана Тамара Василівна. Вона якимось дивом прорвалася крізь охорону і вибігла на дах, переслідувана цікавістю та бажанням контролювати все підряд. Побачивши, що Олена готується різати людину прямо в брудному вертольоті, вона верескнула так, що перекрила шум турбін.
— Коваль! Ти збожеволіла?! — кричала старша медсестра, хапаючи Олену за плече. — Ти не маєш права! Ти звичайна маніпуляційна сестра! Це кримінал! Я викличу поліцію! Це посадова злочинність!
Офіцер ССО, той самий, що привів Олену, різко перехопив руку Тамари. Його очі палали люттю.
— Ця жінка — кращий бойовий медик, який коли-небудь був у нашій групі! — гаркнув він їй в обличчя. — Якщо ви ще раз торкнетеся її або завадите порятунку командира, я особисто одягну на вас кайданки за перешкоджання військовій операції! Геть звідси!
Тамара відсахнулася, впершись спиною в холодну обшивку вертольота. Її обличчя застигло в гримасі шоку.
Олена навіть не повернула голови. Вона вже була в “зоні”. Світ звузився до маленької ділянки шкіри між ребрами полковника.
— Спирт! — скомандувала вона.
Медик плеснув антисептик на груди пораненого.
Олена взяла скальпель. Рука не тремтіла. Жодного сумніву. Один точний, впевнений рух — і лезо розсікло шкіру та м’язи.
— Затискач! Розсуваємо!
Вона ввела трубку в плевральну порожнину.
Пшшшшшш…