Тієї миті, коли офіцер Коваленко прошепотів: «Покажи мені», вираз обличчя Даринки змінився. Полегшення промайнуло в її очах — не тому, що вона сумнівалася в Шедоу, а тому, що знала: офіцер нарешті відчинив двері, через які міг пройти лише її пес.
Даринка стала на коліна й прошепотіла на вухо Шедоу, її пальці ледь торкалися нашийника:
— Час, хлопчику.
Шедоу видав низький видих, наче відповідаючи: «Я готовий».
Андрій тремтячими руками поліз до кишені. Він витягнув крихітний тканинний браслет. Яскраво-синій, трохи потертий від дитячих ігор, з вишитим ім’ям «Денис». Андрій тримав його обережно, наче це була найкрихкіша річ у світі.
— Це все, що в мене залишилося з його запахом, — тихо промовив він.
Даринка кивнула.
— Шедоу вистачить і секунди.
Вона простягнула долоню, чекаючи, поки Андрій покладе браслет їй у руку. Офіцер завагався, стискаючи тканину побілілими пальцями. Потім, повільно, він відпустив його.
Даринка піднесла браслет до носа Шедоу. Пес не відреагував як звичайна домашня тварина. Жодного метушливого обнюхування, жодної грайливої цікавості. Натомість його очі звузилися, постава стала жорсткою, а дихання поглибилося, коли він втягував запах із лазерною концентрацією. Його вуха сіпнулися, голова трохи нахилилася.
Кожен поліцейський у кав’ярні спостерігав. Навіть відвідувачі затамували подих. Шедоу відступив на крок, потім ще на один. Його м’язи напружилися, груди розширилися, наче він фіксував щось невидиме в повітрі.
Даринка прошепотіла:
— Він взяв його.
Раптом Шедоу різко повернув голову в бік вхідних дверей. З його горла вирвався низький, різкий гавкіт — той самий звук, який видають треновані службові собаки, коли ідентифікують слід.
Андрій зірвався на ноги. Шедоу не чекав. Він рвонув уперед, зупинившись лише на мить, щоб озирнутися на Андрія з пронизливим поглядом, який кричав: За мною. Негайно.
Даринка кинулася за ним.
— Він на сліду!
Андрій вибіг уперед, штовхнувши двері кав’ярні так сильно, що вони вдарилися об стіну. Шедоу вирвався на вулицю, його лапи застукали по асфальту. Він не блукав. Він рухався з метою, петляючи між машинами на парковці, наче йшов по нитці, яку бачив лише він.
Люди з кав’ярні висипали слідом, шепочучись у невірі. Шедоу різко зупинився біля дальнього краю парковки, притиснувши ніс до землі. Він зробив одне коло, друге. Його хвіст випростався, вуха піднялися, і він знову гавкнув. Коротко, терміново, вказуючи напрямок.
— Він знайшов шлях, — задихаючись, сказала Даринка.
Серце Андрія шалено калатало в грудях.
— Це тут мій син йшов? — запитав він, і його голос зірвався.
Шедоу відповів рухом. Він смикнувся праворуч і знову зірвався з місця, цього разу швидше. Андрій побіг за ним, адреналін перемагав втому. Даринка на диво добре трималася поруч, її рука торкалася спини Шедоу щоразу, коли вона могла дотягнутися.
Шедоу мчав до тротуару, втягуючи повітря швидкими уривчастими вдихами. Потім він завмер. Його тіло застигло, вуха притиснулися, ніс вказував прямо вперед.
Даринка видихнула:
— Він знайшов місце, де вашого сина бачили востаннє.