У Андрія перехопило подих. Надія захлеснула його. Шедоу почав полювання.
Пес не вагався. Тієї миті, коли він зафіксувався на сліду, він кинувся вперед із силою та точністю досвідченого робочого пса. Його лапи били по асфальту в швидкому ритмі, тіло було низько припале до землі, кожен м’яз напружений метою. Даринка схопила бічний ремінь його шлейки, щоб втримати рівновагу, і капітан Коваленко біг за ними.
Серце молотило, легені пекло вогнем, але їх живило щось набагато сильніше за виснаження: надія.
Поруч із вереском гальм зупинилася патрульна машина. Двоє офіцерів вискочили назовні.
— Андрію, що відбувається?! — крикнув один із них.
— Немає часу! — відповів Андрій на бігу. — За собакою!
Ця єдина фраза викликала хвилю здивування серед патрульних. Але вони не ставили питань. Не сьогодні. Не після того, як увесь відділок зазнав невдачі в пошуках. Вони приєдналися до погоні.
Шедоу звернув ліворуч, зрізаючи шлях через вузький провулок, де пахло іржею та вологим бетоном. Він на мить зупинився, притиснувши ніс до сміттєвого бака, глибоко вдихнув, а потім знову рвонув уперед із новою силою.
— Він веде щось дуже сильне! — крикнула Даринка, задихана, але рішуча.
Андрій стежив за кожним рухом пса. Точність. Швидкість. Раптові зміни напрямку. Усе це нагадувало йому підрозділи К-9, з якими він працював роки тому. Але цей пес? Цей пес відчувався гострішим. Швидшим. Майже відчайдушним.
Коли вони перетинали широку вулицю, машини різко гальмували. Шедоу навіть не здригнувся. Він промчав по асфальту, ведучи їх у бік старої промзони. Перехожі витріщалися, тицяли пальцями й шепотіли, бачачи, як поліцейський, дитина і величезна німецька вівчарка мчать повз них, наче герої кінофільму.
Шедоу сповільнився лише тоді, коли дістався іржавого паркану з сітки-рабиці. Його ніс проковзнув по землі, потім піднявся вгору по металу, а тоді вказав на дірку біля самої землі. Він видав тихе гарчання і легко прослизнув усередину.
Даринка впала на коліна й поповзла в дірку за ним. Андрій поліз слідом, розірвавши рукав форми об метал, але навіть не помітив цього. По той бік простягався покинутий вантажний двір. Ящики, розбитий асфальт, бур’яни по пояс і тиша.
Тепер Шедоу рухався інакше. Тихіше. Нижче. Обережніше.
— Він обережний, — прошепотіла Даринка. — Це означає небезпеку.
У Андрія підскочив пульс. Небезпека! Як він міг…
Раптом Шедоу завмер. Його вуха різко подалися вперед, хвіст напружився, голова різко повернулася праворуч. Потім, без попередження, він знову зірвався з місця, ще швидше, ніж раніше. Андрій і Даринка кинулися за ним, коли він пробирався між штабелями ящиків, петляючи так, ніби йшов по сліду, що ось-ось міг зникнути.
Повітря стало густим від напруги. Андрій відчував це — зміну, терміновість, повідомлення, яке кричали інстинкти Шедоу. Хлопчик був тут.
Шедоу загальмував біля дальнього краю двору, зарившись носом у землю, кігті скребли щось м’яке. Даринка зойкнула. Маленький кросівок лежав напівзакопаний у ґрунті.
Андрій упав на коліна, його руки тремтіли, коли він піднімав знахідку.
— Це… це мого сина.
Шедоу підняв голову, очі його горіли люттю. Він не закінчив. Це був лише початок сліду.
Довгу, бездиханну мить ніхто не говорив. Офіцер Коваленко стояв на колінах у багнюці, дивлячись на крихітний кросівок у своїх руках, наче світ зупинився. Маленьке синє взуття, вимазане глиною та пилом, здавалося важчим за все, що він коли-небудь тримав.
Це був не просто предмет. Це був доказ. Доказ того, що його син був тут. Доказ того, що Шедоу не вгадував. Доказ того, що сталося щось жахливе.
Даринка стояла поруч, її рука ніжно лежала на спині Шедоу. Пес залишався абсолютно нерухомим, очі були прикуті до кросівка, груди здіймалися й опускалися від різкого, контрольованого дихання.
— Андрію, — прошепотів один із патрульних позаду нього. — Це підтверджує все. Його провели через цю територію.
Андрій важко ковтнув, горло стиснуло спазмом.
— Чому… чому хтось привів його сюди? — Його голос зірвався під вагою питання.
Раптом Шедоу ступив ближче. Він знову опустив ніс до землі, глибоко вдихнув, а потім різко смикнув головою вліво, у бік стосу старих дерев’яних піддонів, притулених до іржавої металевої стіни ангару.
Очі Даринки розширилися.
— Шедоу знайшов щось іще.
Андрій змусив себе підвестися, кожен м’яз тремтів. Шедоу рухався повільно, методично, обнюхуючи краї піддонів, перш ніж видати тихе, термінове скавчання.
Даринка просунула руку у вузьку щілину, і її пальці торкнулися тканини.
— Я щось відчуваю, — прошепотіла вона.
Андрій кинувся вперед, допомагаючи їй відтягнути важкі піддони вбік. У повітря піднялася хмара пилу. Схована в тіні за деревиною лежала маленька футболка — розірвана, брудна, і безпомилково знайома. На ній був принт із героями улюбленого мультика Дениска.
Коліна Андрія знову підкосилися.
— О Боже, — прошепотів він, притискаючи розірвану футболку до грудей. — Він наляканий. Він, мабуть, був такий наляканий.
Даринка сумно подивилася на нього.
— Шедоу не привів би нас сюди, якби вашого сина не було десь поблизу.
Раптом Шедоу загарчав — не агресивно, а попереджувально. Його стійка змінилася. Вуха притиснулися. Ніс притиснувся до землі так, ніби він упіймав новий, сильніший запах.
Андрій випростався, витираючи сльози тильною стороною долоні.
— Що там, хлопчику? Що ти відчуваєш?
Шедоу не відповів гавкотом. Він почав іти — повільно, контрольовано, цілеспрямовано.
Даринка схопила Андрія за рукав.
— Це означає, що слід свіжий.
Андрій витріщився на неї.
— Свіжий? Наскільки свіжий?
— Хвилини, — прошепотіла вона. — Може, година.
Шок пронизав його тіло. Шедоу не йшов по холодних слідах. Він переслідував живий слід. Андрій стиснув футболку в одній руці, кросівок в іншій і зробив тремтливий вдих.
— Веди нас, Шедоу, — сказав він, і його голос сповнився відчайдушно рішучістю. — Будь ласка, приведи мене до мого хлопчика.
Шедоу підняв голову, очі його палали фокусом. А потім він рушив — швидше, різкіше, наче справжнє полювання тільки почалося.