Кінолог показав екран сканера.
— Це не домашній пес, Андрію. Дивись.
На екрані світився напис:
ID: K9-GRIM (ГРІМ).
Підрозділ: Окремий штурмовий батальйон.
Статус: Зниклий безвісти під час бойових дій на Сході. 9 місяців тому.
Провідник: Сержант Олексій Бойко (Загинув).
Андрій завмер. Тиша на галявині стала важкою, як свинець.
— Грім… — прошепотів він. — Так ти військовий. Ти втратив свого господаря, пройшов крізь пекло, дістався Києва… і все одно продовжив служити.
Даринка підняла на нього очі, повні сліз.
— Його звати Грім? — запитала вона. — Це гарне ім’я. Сильне.
Кінолог зітхнув, ховаючи сканер.
— За інструкцією, ми маємо передати його у військову частину. Але… його провідник загинув. У нього нікого немає.
Андрій подивився на Грома. Пес підняв голову, і їхні погляди зустрілися. У цих очах Андрій побачив той самий біль, що й у своїх власних, і ту саму незламну вірність.
— Ні, — твердо сказав капітан. — У нього є ми.
Він підійшов до Даринки і присів перед нею.
— Даринко, ти зробила неймовірне. Ти єдина повірила в нього. Ти і Грім врятували мою сім’ю.
Дівчинка сором’язливо усміхнулася, витираючи брудну щоку.
— Він сам вас обрав, дядьку.
— Слухай, — Андрій поклав руку на могутню шию вівчарки, відчуваючи старі шрами під пальцями. — У мене великий будинок із садом. Дениску тепер точно знадобиться друг, щоб забути цей жах. А Грому… Грому потрібен дім, де його більше ніколи не покинуть. Що скажеш? Будете з Громом частиною нашої сім’ї?
Очі Даринки засяяли яскравіше за ранкове сонце.
— Ви серйозно?
— Серйозніше нікуди. Герої не повинні бути самотніми.
Грім, почувши зміну в інтонаціях людей, підвівся. Він підійшов до Андрія, тицьнувся головою йому в груди і видав короткий, глухий гавкіт. Вперше за довгий час це був звук не тривоги, а радості.
Сонце остаточно зійшло над Києвом, заливаючи ліс золотим світлом. Найстрашніша ніч у житті Андрія закінчилася. Його син був живий. Маленька дівчинка знайшла своє покликання. А герой війни, який пройшов крізь вогонь і втрати, нарешті знайшов свій дім.