Андрій заплющив очі, відчуваючи, як біль розриває груди. Вони тягли його.
Шедоу заскавчав із темряви — звук, сповнений нетерпіння і тривоги. Він бив лапою по землі, вимагаючи руху.
Андрій стиснув руків’я пістолета.
— Ми йдемо за тобою, друже. Веди.
Шедоу зник у мороці. Андрій і Даринка полізли слідом, за ними — патрульні. Стіни тунелю були холодними, слизькими від плісняви. Повітря пахло мокрим каменем, гниллю та старістю. Десь у глибині капала вода, і кожна крапля відлунювала, як удар годинника.
Даринка трималася за хвіст Шедоу, щоб не загубитися.
— Він теж боїться, — прошепотіла вона. — Але він не зупиниться. Поки не знайде його.
З кожним метром страх Андрія зростав. А що, якщо вони запізнилися? А що, якщо холод… темрява… жах…
Раптом Шедоу загарчав — низько, вібруюче, так, що цей звук прокотився луною по тунелю. Всі завмерли.
— Що там? — прошепотів Андрій. — Що ти чуєш?
Шедоу не озирався. Він дивився прямо в темряву, туди, звідки долинали ледь чутні, приглушені звуки.
Очі Даринки розширилися в темряві.
— Дядьку, — прошепотіла вона, і по її щоці покотилася сльоза. — Це хтось плаче.
Андрій різко вдихнув. Дитячий плач. Тихий, зляканий, безнадійний.
Це був його син.
У ту мить світ для капітана Коваленка звузився до однієї точки в темряві. Не існувало більше ні втоми, ні болю в м’язах, ні страху. Тільки цей звук.
Шедоу зреагував миттєво. Його тіло напружилося, як сталева пружина. З різким, пронизливим гавкотом він зірвався з місця і помчав у глибину тунелю.
— Шедоу, стій! — крикнула Даринка.
Але Андрій уже біг слідом, спотикаючись об каміння, обдираючи руки об стіни. Шедоу мчав попереду, його кігті скреготіли по бетону.
Тунель розширився, переходячи у стару дренажну камеру. Попереду замиготіло слабке світло ліхтаря. Андрій побачив тіні, що металися по стінах.
Шедоу влетів у камеру першим.
У центрі приміщення, на купі старого дрантя, сидів маленький хлопчик, обхопивши коліна руками. Над ним нависала висока чоловіча фігура.
— Не підходь! — закричав чоловік, почувши тупіт ніг.
Шедоу не зупинився. Він збив викрадача з ніг ударом у груди, поваливши його на землю подалі від дитини.
— А-а-а! — загорлав чоловік, намагаючись відбитися.
Але Шедоу не дав йому шансу. Він став лапами йому на груди, оскаливши ікла прямо біля обличчя злочинця. Одне гарчання — і чоловік завмер, боячись навіть дихнути.
— Поліція! Руки за голову! — Андрій увірвався в камеру, тримаючи зброю напоготові. Патрульні забігли слідом, засліплюючи всіх світлом тактичних ліхтарів.
Але Андрій уже не дивився на злочинця. Він кинув пістолет у кобуру і впав на коліна перед тремтячою фігуркою.
— Дениску!
Хлопчик підняв заплакане, брудне обличчя. Його очі розширилися.
— Тату?
— Я тут, синку! Я тут! — Андрій схопив його в обійми, притискаючи до себе так сильно, ніби хотів, щоб вони зрослися. — Ти в безпеці. Все закінчилося.
Дениско вчепився в куртку батька і розридався.
— Тату, я так боявся… Він казав, що ти не прийдеш…
— Я завжди прийду, чуєш? Завжди! — шепотів Андрій, цілуючи брудну маківку сина.
Даринка стояла біля входу, спостерігаючи за ними крізь сльози. Потім вона підійшла до Шедоу. Пес усе ще тримав злочинця під контролем, поки патрульні застібали на тому кайданки.
— Молодець, — прошепотіла вона. — Ти зробив це.
Шедоу відпустив чоловіка і підійшов до Андрія з Дениском. Він обережно тицьнув мокрим носом у плече хлопчика. Дениско відсторонився від батька, подивився на величезного пса і невпевнено простягнув руку. Шедоу лизнув його долоню.
— Це він знайшов тебе, — сказав Андрій, витираючи сльози. — Це твій рятівник.
На поверхні вже займався світанок. Перші промені сонця пробивалися крізь крони дерев, коли група вийшла з лісу. Біля дороги вже чекали машини швидкої допомоги та поліції.
Медики одразу забрали Дениска, загортаючи його в термоковдру.
— Переохолодження, шок, зневоднення, але жити буде, — констатував лікар.
Андрій не відходив від сина ні на крок. Але його погляд постійно повертався до Шедоу. Пес сидів трохи осторонь, біля ніг Даринки. Він виглядав виснаженим. Його голова опустилася, очі злипалися. Він виконав свою роботу.
До них підійшов офіцер-кінолог зі спеціальним приладом у руках.
— Капітане, — тихо покликав він. — Ми просканували чіп собаки. Ви маєте це знати.
Андрій підвівся і підійшов.
— Що там? Чий він?