Але Граф не слухав. Його вуха нашорошилися вперед, тіло напружилося, мов струна, а з глибини грудей вирвалося низьке гарчання. Гліб завмер, скануючи простір на наявність ведмедя чи вовка.
Слід оленя вів прямо, але Граф різко повернув убік, ніс вказував на темне сплетіння чагарників, де глід і ожина росли суцільною стіною. Потім, порушуючи дисципліну, Граф загавкав — різко, наполегливо, зовсім не так, як під час полювання.
Він тягнув господаря, ніби на невидимому повідку, змушуючи зійти зі стежки. Інстинкти Гліба кричали чинити опір, бо роки вишколу привчили його слідувати за знайомими знаками, а не блукати в тінях. Проте довіра до Графа була глибшою за інстинкт.
Це було питання виживання. Він підвівся, перекинув карабін за спину і прошепотів:
— Гаразд, показуй.
Спуск у яр був стрімким. Мох ковзав під черевиками, гілки чіплялися за одяг, колючки дряпали руки. Але Граф рухався з упевненою нагальністю, зупиняючись лише на мить, щоб переконатися, що господар іде слідом.
Повітря тут стало важчим, із металевим присмаком. І тоді Гліб побачив це: прогалину в рослинності, довгий неприродний шрам, де дерева колись були зламані, мов сірники. Внизу, прихована завісами плюща та дикого винограду, бовваніла громіздка фігура.
Гліб зупинився, подих перехопило. Те, що спершу здавалося каменем, виявилося металом — темним, покрученим у гротескні кути. Пульс прискорився. Він ступив уперед, відриваючи ліани, поки правда не стала очевидною.
Втулка несучого гвинта стирчала, мов зламана корона. Довга хвостова балка лежала перекручена, напівзакопана в ґрунт. Розбите скло тьмяно виблискувало там, де кабіна була втиснута в землю.
Гелікоптер. Не цивільний прогулянковий борт, а щось серйозніше — чорний, без номерів. Час наче згорнувся. У голові Гліба промайнули спогади про свист лопатей, про евакуаційні «вертушки» під Волновахою.
Він важко ковтнув, борючись зі старою панікою. Поруч із ним Граф замовк, притиснувши вуха, очі вп’ялися в релікт чиєїсь катастрофи, ніби пес теж розумів її вагу. Гліб видихнув, голос його звучав хрипко:
— Якого дідька ти тут робиш?
Він підійшов ближче, рука торкнулася холодного металу. Це був привид машини, яка колись, мабуть, літала низько і тихо. Тепер вона лежала похована, проковтнута лісом, забута всіма.
В цю мить Гліб зрозумів: самотність, яку він так старанно будував, ось-ось розіб’ється на друзки. Світло в яру було дивним, присмерковим, наче густа крона дерев нагорі відмовлялася пропускати сюди більше, ніж уламки дня.
Повітря тут пахло іржею, пліснявою і чимось ледь вловимим — старим запахом мастила, що давно висохло. Гліб Дорош стояв нерухомо кілька ударів серця. Граф неспокійно переступав із лапи на лапу поруч, шерсть на загривку все ще стояла дибки.
Пес знав: ця металева туша — не просто купа брухту. Гліб змусив себе підійти ближче. Він відгорнув завісу плюща, що жадібно обплела фюзеляж. Кабіна лежала під брутальним кутом.
Хоч роки й приглушили обриси, форма здалася Глібу знайомою. Це міг бути AgustaWestland — дорога, швидка машина, яку використовують для VIP-перевезень або спеціальних завдань. Птах війни, що тепер став привидом у ґрунті Карпат.
Граф жалібно заскавчав, привертаючи увагу Гліба. Вівчарка кружляла біля носової частини уламків, притиснувши ніс до землі.
— Тихше, малий, зараз глянемо, — Гліб присів біля собаки.
Він підвівся і наблизився до кабіни. Через розбите скло тьмяне світло вихопило контури всередині: сплутані прилади, розірвані крісла, почорнілі від часу. А потім шлунок Гліба стиснувся.
Там, схилившись на пілотських ременях, була фігура, яку жодне листя не могло замаскувати. Кістки. Череп, нахилений вперед, щелепа застигла в німому крику чи, може, в останньому видиху.
Залишки льотного комбінезона висіли на скелеті лахміттям. Жодних шевронів, жодних розпізнавальних знаків — хтось подбав про анонімність. Гліб зняв шапку і схилив голову.
Навіть після років смертей на фронті вигляд побратима — хай і незнайомого — покинутого в такій глушині, вдарив його сильніше за будь-яку засідку.
— Спочивай з миром, друже, — прошепотів він. — Ти заслуговував на краще.
Граф підійшов ближче до кабіни, шкрябаючи лапою металеву підлогу просто під педалями. Кігті дряпнули щось порожнє, видавши глухий звук.
— Що там, хлопче?
Пес загарчав наполегливіше. Гліб дістав ніж, встромив вістря в шов панелі, яку виявив Граф. Різкий поворот — і кришка відскочила. Пил здійнявся хмарою, а всередині схованки лежало щось загорнуте у водонепроникний пластик.
Руки Гліба зімкнулися навколо прямокутного предмета. Здервши обгортку, він побачив захищений військовий жорсткий диск — оливкового кольору, подряпаний, але цілий. Адреналін вдарив у кров.
Це не було стандартне обладнання цивільного борту. Хтось сховав це навмисно.
— Молодець, Графе, — пробурмотів Гліб.