Поруч із диском лежав ще один предмет, затиснутий під рамою крісла — чорний кейс, замкнений на кодовий замок. Гліб обережно витягнув його і поклав на мох, розглядаючи знахідки з підозрою сапера.
Диск пульсував вагою інформації, кейс гудів питаннями. Він знову глянув на останки пілота. Ким би він не був, він охороняв ці речі своїм останнім подихом.
Гліб торкнувся рукава комбінезона, на якому ледь трималася напівстерта нашивка. Він придивився. Рибачук. Можливо, прізвище, а можливо — позивний «Риба». Він запам’ятав це.
Він виліз із кабіни, забравши кейс і диск. Ліс навколо був надто тихим. Граф тулився до ноги господаря, постійно озираючись. Гліб закинув знахідки в рюкзак; його серце калатало в незнайому ритмі.
Полювати на оленів — це одне, а полювати на таємниці — зовсім інше. Такі таємниці зазвичай мають зуби гостріші, ніж у вовків.
— Гаразд, малий. Ми взяли те, за чим прийшли, хоч і не знали, що шукаємо. Валимо звідси, поки ліс не вирішив нас тут залишити.
Граф гавкнув один раз, ніби ставлячи печатку. Разом чоловік і пес відвернулися від сталевої могили, несучи із собою привида пілота і таємницю, що вже почала цокати, як годинниковий механізм бомби.
Світло згасало швидко, коли Гліб і Граф піднімалися назад до галявини, де їхня хата тулилася до схилу гори. Небо набуло кольору попелу та фіалок, розсічене довгими пальцями вмираючого сонця, а повітря несло гострий запах розтертої під ногами хвої.
Після заходу сонця холод у горах підступав миттєво, пробираючись крізь шви старої куртки. Гліб підняв комір вище, захищаючи шию, і вперто долав останній підйом. Рюкзак, обважнілий від ваги диска та кейса, врізався лямками в плечі.
Граф біг попереду, хвіст опущений, але рухався він з неспокійною енергією, ніс сіпався, вловлюючи кожен запах уздовж стежки. Вірність пса була якорем, його присутність — постійним нагадуванням, що Гліб не зовсім самотній у цій дичині.
Але сьогодні він не міг позбутися відчуття, що ліс має очі. Кожен шелест гілок, кожен крик сича здавалися загостреними, наче гори розуміли: він потривожив те, що спало надто довго.
Усередині хати грубка охолола. Гліб заходився розпалювати вогонь, його рухи були швидкими й економними. Він повісив чайник над вогнем і сів за потертий дерев’яний стіл, де чекав старий, але надійний ноутбук.
Це був Panasonic — релікт, такий самий, як і він сам, але витривалий. Гліб витягнув диск із кишені, його поверхня все ще була вологою від конденсату яру. Граф вмостився біля його черевиків, бурштинові очі світилися у відблисках вогню.
З глибоким вдихом Гліб під’єднав диск до ноутбука. Якусь мить нічого не відбувалося. Потім машина загула, екран мигнув і ожив. З’явилася незнайома іконка — прямокутник, позначений лише рядком цифр.
Він клікнув на нього, і дисплей заповнився стіною шифрування, де символи сипалися, як дощ.
— Дідько, — пробурмотів Гліб.
Це був військовий рівень захисту, розроблений так, щоб ховати секрети надійно. Його пальці рухалися майже інстинктивно, викликаючи з пам’яті уривки тренувань із далекого минулого: протоколи, коди, шифри заміни.
Він пробував комбінації, дати, номери частин, але стіни стояли непорушно. Розчарування наростало, а старі привиди шепотіли, що він мав залишити все це в лісі. Та коли він глянув униз, Граф поклав важку голову йому на коліно.
Очі пса дивилися терпляче, наче нагадуючи, що наполегливість рятувала їх і раніше. Гліб повільно видихнув.
— Гаразд, малий, ми так просто не здаємося.
Він заплющив очі й відтворив кожну деталь катастрофи: розірвана тканина комбінезона, літери на шевроні, кістки, пристебнуті до крісла. Він згадав маленький кейс і вперту відмову ліан віддати те, що вони ховали.
І тоді його осяяло: бійці часто зашивають маленькі пам’ятки або коди у спорядження — способи зберегти інформацію, коли довіра стає дефіцитом. Можливо, цей пілот Рибачук зробив те саме.
Пульс Гліба прискорився. Завтра він повернеться на місце і шукатиме знову. А поки що він скопіював усе, що міг — фрагменти коду — на ноутбук. Вогонь у грубці тріщав. За вікном ліс стогнав від вітру, що посилювався.
Гліб відкинувся на спинку стільця, потер перенісся і прошепотів:
— Що ж ти намагався нам сказати, брате?
Граф підняв голову і тихо заскавчав, відчуваючи тривогу господаря. Гліб опустив руку, гладячи жорстку шерсть пса, і ледь помітно посміхнувся.
— Так, ми розберемося.
Далеко за межами гірської хатини, в Івано-Франківську, Олена Ярмоленко дивилася на порожній офіс своєї редакції. Колись тут було гамірно: стукіт клавіатур, суперечки редакторів про заголовки, запах кави.
Тепер лише одна настільна лампа світилася проти темряви, перетворюючи її гострі риси обличчя на площини світла й тіні. Їй було тридцять дев’ять, каштанове волосся недбало зібране на потилиці, а очі кольору холодного сланцю бачили і горе, і вогонь Майдану.
Остання стаття лежала на столі перед нею — чорновик розслідування, яке звинувачувало «Агіс-Груп» у наживі на військових поставках. Вона писала з пристрастю, підігрітою шепотом анонімних джерел, але в неї не було залізних доказів.
Докази — це була фортеця, якої їй бракувало. Без них її слова сприймали як спекуляцію або замовлення конкурентів. Телефон задзвонив різко, розрізаючи тишу. Вона відповіла, серце було готове до удару.
Чоловічий голос, спотворений програмою, промовив просто:
— Припини копати, Олено. Для твого ж блага. І блага твоїх батьків.