Будівля Подільського районного суду виглядала сірою та непривітною, але присутність Оксани Іванівни заспокоювала мене. Ми готувалися до екстреного слухання.
У коридорі ми зіштовхнулися з адвокатом Максима — слизьким типом у дорогому костюмі, який пахнув надто солодким парфумом. Поруч із ним стояла Маргарита Петрівна. Її обличчя було маскою презирства.
— Тобі має бути соромно, — прошипіла вона, проходячи повз.
— Вам варто поберегти сили для свідчень, — спокійно відрізала Оксана, навіть не глянувши на неї. — Ми викликаємо вас як свідка у справі про співучасть у приховуванні активів.
У залі суду Оксана розклала нашу справу з хірургічною точністю. Повідомлення Максима, виписки з порожніх рахунків, контракт із Horizon Global у Барселоні, офшори на Кіпрі та в Ліхтенштейні.
Але коли вона зачитала документ “План опіки”, де детально описувався намір використати мою післяпологову депресію проти мене, суддя — жінка років п’ятдесяти з втомленим поглядом — різко підняла голову. Вона подивилася на адвоката Максима поверх окулярів.
— Ви намагаєтеся виставити матір агресором, плануючи це місяцями?
Адвокат спробував щось заперечити про “емоційну нестабільність”, але суддя обірвала його ударом молотка.
— Я почула достатньо.
Вона задовольнила наші клопотання: рахунки Максима були заморожені, я отримала тимчасову одноосібну опіку над Софійкою, а Максиму дозволили бачитися з дочкою лише під наглядом соціальних служб.
Коли ми виходили, Маргарита Петрівна спопеляла мене поглядом, але я відчула перший смак перемоги. Я більше не просто виживала. Я давала відсіч.
Наступного ранку мій телефон задзвонив. Міжнародний номер.
— Це Лусія Вега, HR-директор Horizon Global, Барселона, — сказала жінка англійською з сильним іспанським акцентом. — Пані Ковальчук, ми отримали ваш електронний лист щодо працевлаштування Максима.
— Який лист? — пульс прискорився.
— Той, де ви додали копії судових документів і звинувачення у викраденні дитини. З огляду на ці юридичні ризики, ми розірвали контракт із паном Ковальчуком. Вчора був його останній день.
— Я не надсилала жодного листа, — сказала я, і раптом мене осяяло.
Я перевірила папку “Надіслані”. Порожньо. Але хто мав доступ до мого старого ноутбука, поки я була в суді? Хто приходив “підтримати” мене після втечі Максима, пропонуючи допомогу з документами?
Маргарита Петрівна.
Це був її хід. Вона хотіла саботувати роботу Максима, щоб він не міг платити аліменти, або ж просто хотіла контролювати кожен його крок, прив’язавши до себе фінансово.
Через хвилину подзвонив Максим. Його голос зривався на крик.
— Ти звільнила мене, Олено! Ти знищила мою кар’єру!
— Це була твоя мати, Максиме, — спокійно відповіла я. — Я надіслала тобі дані про вхід у систему. Лист відправили з мого домашнього ноутбука о 10:30. В цей час я давала свідчення в суді, це зафіксовано у протоколі. А твоя мати була у моїй квартирі — консьєржка підтвердила, що вона брала ключі.
Він замовк. У слухавці було чути лише його важке дихання.
— Я передзвоню.
Через годину він надіслав мені скріншоти переписки з матір’ю. Там було все: її план зруйнувати мене, її поради, як приховати гроші, і її остання ідея — “трохи прилякати роботодавця”, щоб Максим залежав тільки від її грошей. Зрада вдарила по ньому бумерангом. Він не знав, що вона грала свою власну гру.
Я переслала все Оксані. Вона негайно подала заяву про шахрайство та втручання в особисте життя. Схеми Маргарити розвалювалися, як картковий будинок.
Маючи на руках свідчення Каріни, ми домоглися термінового обмежувального припису за кілька годин до того, як літак Максима сів у Борисполі.
Прикордонники зупинили його ще на паспортному контролі. Йому вручили повістку до суду та заборону на наближення. Його дзвінок із зони прильоту був сповнений отрути.
— Я прилетів, щоб усе виправити, Олено. Ми могли б домовитися.
— З квитком в один кінець до Барселони? — запитала я. Інформація Каріни була точною. — Побачимося в суді.
Слухання стало фінальною розплатою.
Оксана надала докази рахунку в Ліхтенштейні, змову щодо опіки та докази шахрайства Маргарити Петрівни. Захист Максима розсипався.