Роман Коваль за двадцять два роки служби в спецпідрозділі навчився спати так, ніби його тіло відпочиває, а мозок продовжує сканувати простір.
Навіть зараз, через три роки після виходу на пенсію і життя у тихій квартирі на околиці Києва, найменша зміна в оточенні миттєво виривала його зі стану анабіозу.
Вібродзвінок телефону на тумбочці рівно о 14:47 не був “найменшою зміною”. Це був сигнал тривоги.
Він глянув на екран. Дзвонила класна керівниця Феді. У розпал уроків.
— Пане Коваль? — голос жінки на тому кінці тремтів, їй явно бракувало повітря. — Це Олена Петрівна, вчителька англійської. Сталася… надзвичайна ситуація.
— Що з Федором? — перебив Роман, вже сідаючи на ліжку.
— Вашого сина зараз везуть до Олександрівської лікарні. Швидка щойно від’їхала.
Роман вже був на ногах, однією рукою натягуючи джинси, а іншою хапаючи ключі від машини.
— Що трапилося? — його голос звучав рівно, попри адреналін, що вже затоплював кров.
— Це хлопці зі спортивної секції, — затинаючись, промовила вчителька. — Кілька старшокласників. Пане Коваль… Це дуже серйозно. Лікарі швидкої підозрюють перелом основи черепа.
Дорога до центру, яка в цей час зазвичай займала хвилин сорок через затори на мостах, була подолана за п’ятнадцять.
Рука Романа твердо тримала кермо старенького позашляховика, не виказуючи жодної емоції. Але його розум вже перемикався в бойовий режим.
Він прораховував маршрути, оцінював загрози та моделював сценарії, які молив Бога ніколи не застосовувати в мирному Києві.
Люмінесцентні лампи приймального відділення гули з тією стерильною, дратівливою частотою, від якої починає боліти голова. Роман пройшов коридорами реанімації, наче криголам. Він зупинився біля прозорої перегородки.
Там, за склом, нерухомо лежав Федя. Йому було сімнадцять, але фігура на ліжку зараз здавалася зовсім дитячою і водночас невпізнаваною.
Тіло хлопця обплутувала павутина трубок, а ритмічне шипіння апарату штучної вентиляції легень дихало замість нього.
Ліва частина обличчя була суцільним набряком. Бинти, що оповивали голову, вже потемніли.
— Пане Коваль? — до нього тихо підійшла медсестра. На бейджику значилося ім’я: Катерина Дмитрівна. — Стан стабільний, але наступні 48 годин критичні. КТ підтвердила вдавлений перелом черепа.
— Хто лікуючий лікар? — запитав Роман, не відводячи погляду від сина.
— Доктор Марченко. Він найкращий нейрохірург у нашому штаті, вам пощастило, що сьогодні його зміна.
— Як це сталося? — голос Романа був пласким, позбавленим інтонацій. Це була стіна залізного контролю, що стримувала цунамі люті.
Медсестра кинула нервовий погляд на поліцейського, який чергував біля стійки реєстрації, заповнюючи папери.
— Слідчий Левченко веде справу. Але з того, що я почула від бригади швидкої… нападників було кілька. Травми численні. Пане Коваль… Вашого сина били. Били професійно і жорстоко.
Роман просидів біля ліжка Феді три нескінченні години. Його син завжди був тихим хлопцем. Він віддавав перевагу книжкам, а не гучним компаніям, обирав малювання замість боксу.
Він був розумним, але, що важливіше, він був добрим.
Він був тим хлопцем, який носив сумки літнім сусідкам без прохань і проводив вихідні, волонтерячи у притулку для тварин у Гостомелі.
Лише минулого тижня вони їздили на риболовлю на Десну, і Федя з палаючими очима розповідав про плани вступати на ветеринара. Тепер існувала цілком реальна ймовірність, що він ніколи не прокинеться.
О шостій вечора до нього нарешті підійшов слідчий Петро Левченко. Це був чоловік років сорока п’яти з важкими мішками під очима і втомленим обличчям людини, яка бачила занадто багато бруду в цьому місті.
— Роман Андрійович? Мені потрібно поставити кілька запитань. Чи були у Федора вороги? Конфлікти в ліцеї?
— Федя не наживає ворогів, — просто відповів Роман.