Левченко повільно кивнув, ніби чекав саме такої відповіді.
— Попередній звіт свідчить, що семеро членів шкільної спортивної секції затиснули його на задньому дворі ліцею після четвертого уроку. Свідки чули крики, але коли охорона прибігла, ваш син вже був без свідомості.
Слідчий зробив паузу, ретельно добираючи слова.
— Хлопці стверджують, що це була просто “штовханина”, яка вийшла з-під контролю. Їхня офіційна версія — Федір почав першим.
— Мій син важить 65 кілограмів. Ви хочете сказати, що він напав на сімох підготовлених бійців?
— Я кажу вам те, що зафіксовано у протоколі. Їхні адвокати вже працюють. Адміністрація ліцею зараз називає це “прикрим нещасним випадком”.
Левченко нахилився ближче, переходячи на напівшепіт:
— Між нами? У мене є три свідки, які кажуть інше. Але це залякані діти. А цей ліцей — елітна годівниця. Батьки тих нападників — люди з дуже серйозними зв’язками в Києві.
Роман сприйняв інформацію, відкладаючи її в холодну, аналітичну частину мозку.
— Я хочу імена.
Левченко завагався, потім озирнувся і дістав блокнот.
— Денис Фомін. Ерік Олійник. Богдан Грановський. Гарик Гейнс (у них батько іноземець, бізнесмен). Євген Патрик. Іван Христенко. І Коля Марш.
— Усі — випускний клас. Усі займаються змішаними єдиноборствами. Батько Фоміна володіє половиною новобудов на лівому березі. Батько Олійника — депутат міськради, голова комітету з питань бюджету. Ви розумієте, куди дме вітер.
— Розумію, — сказав Роман.
Тієї ночі у Феді двічі зупинялося серце. Вдруге команда реаніматологів ледве витягла його з того світу. Роман стояв за склом реанімації, спостерігаючи, як лікарі борються за життя його сина.
Він відчув, як щось холодне і тверде осіло в центрі грудей. Це була не лють. Лють — це гаряче, хаотичне і марне почуття в тактичній обстановці.
Це було щось інше. Це було відчуття абсолютної операційної ясності, яке він знав ще з часів служби.
На ранок стан Феді стабілізувався, хоча він залишався в глибокій комі. Роман покинув лікарню з першими променями сонця і поїхав прямо до школи.
Приватний ліцей “Престиж” на Печерську був розкішним сучасним комплексом, огородженим високим парканом, біля якого вже паркувалися елітні позашляховики.
Кабінет директора Віктора Петровича Лозового нагадував музей марнославства: шкіряні меблі, дорогі картини, фотографії з міністрами.
Сам Лозовий був чоловіком за п’ятдесят, у дорогому костюмі. Він мав той неприродний загар людини, яка проводить зими в Дубаї, а літо — на власній віллі в Іспанії.
Він підвів очі, коли зайшов Роман. У погляді промайнуло роздратування.
— Пане Коваль. Я чекав на вас. Це жахлива ситуація. Просто жахлива.
— У мого сина проламаний череп.
— Так. І ми всі молимося за його одужання. Хлопців, які брали участь у конфлікті, відсторонили від занять до з’ясування обставин. Ми ставимося до цього дуже серйозно.
— Семеро бійців, — сказав Роман. — Усі більші за Федю. Усі треновані. Вони били його, поки він не перестав рухатися.
Лозовий розвів доглянутими руками.
— Наскільки я розумію, це була бійка, емоції. Підлітки. Гормони. На жаль, таке трапляється. Ніхто не хотів такого фіналу.
— Мій син на апараті штучного дихання.
— Я розумію ваш біль, Романе Андрійовичу. Будь-який батько був би засмучений. Але треба дати поліції розібратися.
— А як щодо власного розслідування ліцею? У вас камери на кожному кутку.
— Усе передано органам, — Лозовий відкинувся у кріслі, відчуваючи свою безкарність. — Буду з вами відвертим. У цих хлопців велике майбутнє. Престижні університети, кар’єра.
Він зробив паузу.
— Те, що сталося — трагедія. Але ламати життя сімом молодим людям через прикрий інцидент — це не допоможе вашому сину одужати.
Роман повільно підвівся. Лозовий дивився на нього з ледь помітною, поблажливою посмішкою.
— І це все? Не будете погрожувати? Кричати? — посмішка директора стала ширшою. — Що ви зробите, солдате? Це не фронт. Тут Київ. У нас закони, процедури. У цих хлопчиків є права. А у їхніх батьків — найкращі адвокати країни.
Роман дивився на нього довгим, важким поглядом.
— “Солдат”, — тихо повторив він. — Добре.