— Я знаю. Я сказав їй, що ви навряд чи погодитеся. Але я обіцяю передати. Вона хороша дівчина, зовсім молода. Їй зараз дуже страшно.
Сашко допив чай і встав.
— Я не буду затримувати. Просто хотів глянути на тебе, брате. Переконатися, що ти реально тут, а не привидом ходиш.
Коли за Сашком зачинилися двері, тиша у квартирі стала ще густішою. За вікном уже стемніло, Київ запалив свої вогні, байдужий до драми в одній окремій квартирі на лівому березі.
— Ти хочеш з нею зустрітися? — запитала Олена через деякий час.
— Не знаю. А ти?
Олена замислилася, дивлячись на темне вікно.
— Може. Думаю, так. Сашко правий. Ми тепер пов’язані з нею. Хочемо ми цього чи ні. Її чоловік і Давид Бондар загинули так, що це змінило і наше життя. І вона зараз проходить через те, що я пережила у вівторок.
— Тоді зустрінемося, — вирішив Михайло. — Але не сьогодні.
— Завтра похорон, — тихо нагадала Олена.
Субота. День, коли Олена планувала ховати його. Замість цього їх запросили на прощання з Давидом і Яковом.
Це мала бути подвійна церемонія на Алеї Слави. Командування запитало, чи будуть вони присутні. Михайло спочатку відмовився, але тепер, після розмови з Сашком, вагався.
— Ми не зобов’язані йти, — сказав Олена, ніби читаючи його думки. — Ніхто нас не засудить. Це буде пекло.
— Я знав Давида. Нормальний був мужик. А Яків… йому було двадцять три. Зовсім дитина. Я маю там бути.
— “Маю” — небезпечне слово, — сумно усміхнулася Олена. — Воно вже завело нас у цю халепу.
— Але як я буду дивитися в дзеркало, якщо не піду? Я живий. Я тут. А вони — ні. Найменше, що я можу зробити — це віддати шану. Навіть якщо це означає бути присутнім на власному “скасованому” похороні.
Олена підійшла до нього і поклала голову йому на плече.
— Ти впертий, Бондар. Але я тебе за це і люблю.
— Ти підеш зі мною?
— А ти думаєш, я тебе тепер відпущу кудись самого? — Вона зітхнула. — Піду. Я маю побачити цю Софію. І дружину Давида. Я маю сказати їм… не знаю що. Просто бути там.
Вони вирішили.
Завтра вони одягнуть чорне і підуть на кладовище, щоб стояти біля чужих трун, які могли бути їхніми. Це було жорстоко, сюрреалістично, але необхідно. Це був єдиний спосіб поставити крапку в історії про помилку і почати історію про життя.
На вулиці засинало місто. Десь далеко вила сирена швидкої, але тут, у квартирі, було тихо. Михайло обійняв дружину, відчуваючи тепло її тіла, і вперше за ці дні дозволив собі подумати про майбутнє. Воно було туманним, страшним, але воно було. І це було найголовніше.
Ранок суботи видався пронизливо холодним для кінця вересня. Київське небо затягнуло сталевими хмарами, які, здавалося, ось-ось впадуть на дахи багатоповерхівок. Михайло стояв перед дзеркалом у коридорі, втретє поправляючи комір своєї парадної форми. Тієї самої, яку Олена забирала з хімчистки для його похорону.
Тепер він одягав її, щоб іти на похорон інших.
У дзеркалі він бачив втомленого чоловіка з посивілими скронями, який не мав права бути тут. Він мав лежати в закритій труні. А замість цього він затягував краватку.
Олена вийшла зі спальні. На ній була проста чорна сукня і чорна хустка, накинута на плечі — та сама, в якій вона зустрічала його біля під’їзду. Вона була бліда, але зібрана. Її волосся було туго стягнуте назад.
— Ти готовий? — тихо запитала вона.