Олена напружилася.
— Що він тут робить? Він же мав бути на ротації ще місяць.
— Не знаю. — Михайло пішов відчиняти.
На порозі стояв його побратим. Сашко був у цивільному — джинси, проста куртка, наплічник, — але військова виправка видавала його з головою. Він виглядав пом’ятим і втомленим.
— Здоров, Бондар, — сказав він, криво посміхаючись. — Я, чесно кажучи, досі не вірю, що ти тут стоїш. Можна зайти?
Михайло відступив, пропускаючи гостя.
— Заходь. Знайомтеся, це моя Олена. Лєна, це Сашко “Хімік”. Ми разом були під Авдіївкою.
— Я пам’ятаю, Міша розповідав, — кивнула Олена. — Це ж у тебе алергія на все підряд, так?
Сашко усміхнувся, і ця усмішка на мить зробила його обличчя зовсім хлопчачим.
— На пух, на цитрусові, на котів і на армійську тушонку. Так, це я. — Усмішка зникла так само швидко, як і з’явилася. — Я… я не офіційно. Просто мусив вас побачити. Обох.
Вони сіли на кухні. Олена механічно поставила чайник — звичка гостинності спрацювала швидше за розум.
— Я був у тій колоні, — сказав Сашко, дивлячись у свою чашку. — Коли накрили Давида і Яшу. Я їхав у третій машині.
Михайло відчув, як Олена здригнулася поруч. Він накрив її руку своєю долонею.
— Розкажи, як це було, — попросив Михайло. — Мені треба знати правду, а не те, що пишуть у рапортах.
— Це був пекло, — Сашко потер обличчя долонями. — Мінометний обстріл, прицільний. Друга машина — пряме влучання. Там були боєкомплект і паливо… Їх розірвало миттєво. Давид Бондар і малий Бондаренко… у них не було шансів.
Він замовк, підбираючи слова.
— Ми почали витягати, але обстріл тривав. Медики працювали під вогнем. Це був хаос, Міша. Реальний хаос. Тіла обгоріли, документи… самі розумієте. Капітан Марчук був старшим на евакуації. Ти його знаєш, нормальний мужик, але він був там усього другий тиждень.
— Він переплутав, — тихо сказав Михайло.
— Він працював зі списками особового складу, намагаючись зіставити залишки документів із прізвищами. Побачив два прізвища “Бондар” і одне “Бондаренко”. У нього на руках двоє загиблих, навколо вибухи, поранених вантажать у “медеваки”… Він просто помилився. Записав “Бондар М.” у список “200-х”, базуючись на пошкодженому військовому квитку, де прізвище ледь читалося.
— А ніхто не перевірив, — голос Олени був твердим, як камінь. — Ніхто. Ні в штабі бригади, ні в моргу, ні перед тим, як відправляти похоронну команду до мене додому.
— Ніхто, пані Олено. І це наш спільний гріх. Вся система дала збій. Тому що хтось у штабі сектору вирішив прискорити звітність для Києва. Хтось хотів “закрити питання” до ранкової доповіді. Підполковник, який це підписав… його вже відсторонили. Кажуть, буде суд.
— Це добре, — сказав Михайло. — Але це не поверне мені дружину, яку вбили цією новиною.
— Я знаю. — Сашко підняв очі. — Є ще дещо. Сім’ї Давида і Якова.
Михайло напружився.
— Що з ними?
— Дружина Якова Бондаренка… Софія. Вона зв’язалася через волонтерів із нашим комбатом. Вона хоче зустрітися з вами.
— Навіщо? — Олена стиснула чашку так, що кісточки пальців побіліли.
— Думаю, вона хоче подивитися в очі тому, хто вижив замість її чоловіка. Ні, це звучить грубо… — Сашко зітхнув. — Розумієте, чотири дні її чоловік вважався живим (або принаймні його смерть не була підтверджена), поки ви “ховали” Мішу. А тепер все перевернулося. Ви отримали диво, а вона — похоронку. Вона хоче закрити гештальт. Побачити людину, з якою переплутали її Яшу.
— Це… це дуже важко, — Михайло похитав головою.