Михайло нахилився вперед, вдивляючись у двір.
— Так, третій… Стоп.
Його пульс, що й так зашкалював, раптом пропустив удар, а потім забився десь у горлі. Кров відлила від обличчя.
Біля їхнього під’їзду стояло кілька людей у військовій формі. Це не були звичайні перехожі. Вони стояли півколом, з тією особливою, офіційною напруженістю, яку не сплутаєш ні з чим. Двоє офіцерів. Один тримав у руках папку. Поруч — військовий капелан із фіолетовою епитрахиллю поверх камуфляжу. І ще двоє солдатів трохи позаду.
А в центрі цього півкола стояла Олена.
Вона була в чорній хустці, яку Михайло ніколи раніше не бачив. Навіть з відстані десяти метрів він бачив, як тремтять її плечі. Вона закривала обличчя долонями, і її тіло здригалося від ридань. Медик, жінка у формі, тримала її під лікоть, намагаючись дати склянку води, але Олена хитала головою.
Таксі зупинилося. Михайло не міг поворухнутися. Його легені наче зацементували.
Це було неправильно. Це була помилка. Страшна, безглузда галюцинація.
Це була група сповіщення.
Вони прийшли повідомити про смерть.
— Ти чого, друже? — стривожено запитав водій, обертаючись. — Що там таке?
Але Михайло його не чув. Його рука машинально намацала ручку дверей, але сил натиснути не було. Розум гарячково шукав пояснення. Може, хтось із родичів? Батько? Але чому військові? Чому капелан?
У його підрозділі, 72-й бригаді, за останні місяці були втрати. Сашко “Коваль” і молодий хлопчина, якого всі звали “Студент”. Але це було тижні тому. Їх уже поховали. Батькам вже вручили прапори. Чому вони тут? Біля його під’їзду?
Олена раптом підняла голову. Її погляд, затуманений сльозами, ковзнув по двору і зачепився за машину таксі. На мить їхні погляди зустрілися через лобове скло.
Михайло побачив, як її обличчя стало білим, наче крейда. Рот відкрився у німому крику, але звуку не було.
Офіцери простежили за її поглядом. Всі голови повернулися до машини. П’ять пар очей вп’ялися в нього.
Михайло нарешті штовхнув двері і, ледь не перечепившись через власний баул, ступив на асфальт. Ноги були ватяними.
Він стояв перед ними — живий, у запиленому “пікселі”, з рюкзаком за плечима. Привид, що зійшов з потяга.
Олена вирвалася з рук медика. Вона зробила кілька непевних кроків до нього, потім зупинилася, притиснувши руки до грудей, ніби намагаючись втримати серце, що готове було вискочити.
— Міша?.. — її голос був ледь чутним шепотом, який, здавалося, заглушив шум усього Києва. — Міша…
Старший офіцер, полковник з суворим обличчям, зробив крок уперед. Його очі розширилися від шоку, перетворюючи маску професійної скорботи на щире нерозуміння. Він глянув на Михайла, потім на папку в своїх руках, потім знову на Михайла.
— Старший сержант Бондар? — запитав полковник. Голос його здригнувся, втративши командні нотки.
— Я… Я старший сержант Михайло Бондар. Посвідчення УБД номер 054822, — механічно, як на плацу, промовив Михайло. Його власний голос здався йому чужим. — Так, пане полковнику.