Обличчя полковника почервоніло, потім зблідло. На ньому промайнув цілий спектр емоцій: від жаху до полегшення і знову до жаху. Він розгублено озирнувся на своїх підлеглих, на капелана, який застиг з напіввідкритим ротом, і знову на Олену.
— Пане полковнику, — Михайло зробив крок уперед, намагаючись вгамувати тремтіння в руках. — Що відбувається? Чому ви тут? Ви… ви сказали їй, що я загинув?
Але питання було зайвим. Він уже все зрозумів. Хронологія, ці люди, чорна хустка Олени. Хтось припустився помилки. Жахливої, непростимої помилки.
Олена більше не могла стояти. Вона зірвалася з місця і побігла до нього. Вона врізалася в нього з такою силою, що він ледь встояв на ногах.
Він підхопив її, притискаючи до себе так міцно, що, здавалося, міг зламати їй ребра. Вона ридала йому в груди, хапаючи руками його форму, гладячи його спину, плечі, обличчя, наче перевіряючи, чи він справжній.
— Вони сказали, що тебе нема… — захлинаючись сльозами, шепотіла вона. — Прийшли чотири дні тому… Сказали, що пряме влучання… Що навіть тіла майже не лишилося…
Михайло відчув, як холод люті розливається по венах, витісняючи шок. Чотири дні.
Чотири дні його дружина жила в пеклі.
Він підняв очі на офіцерів. Полковник уже говорив з кимось по телефону, нервово жестикулюючи. Капелан хрестився.
Михайло зарився обличчям у волосся Олени, вдихаючи її запах, змішаний із запахом валеріани та горя.
— Я вдома, Лєна. Я живий, — шепотів він, гладячи її по голові. — Я тут. Це якась маячня. Я тут.
Але, стоячи посеред свого двору на Русанівці, з живою дружиною в обіймах і похоронною командою навпроти, він розумів: те повернення, про яке він мріяв, зруйноване вщент. Його “сюрприз” перетворився на сцену з найгіршого кошмару.
Вітальня їхньої двокімнатної квартири на Русанівці ніколи не здавалася такою тісною. Полковник Лисенко сидів на краю дивана, який вони з Оленою купили на OLX, коли тільки з’їхалися. Його польова форма виглядала недоречно грубою на фоні світлих шпалер і домашнього затишку. Капітан Івчук, військовий капелан, зайняв крісло біля вікна, нервово перебираючи чотки, а ще двоє офіцерів стояли біля дверей, наче вартові.
Решту групи сповіщення, тих солдатів, що стояли у дворі, відпустили. Їм дали суворий наказ мовчати про те, що щойно сталося. Михайло сидів поруч з Оленою на невеликій софі. Їхні руки були сплетені так міцно, що пальці побіліли. Вона не відпускала його ні на мить з того часу, як він вийшов із таксі.