— Це неможливо! — крикнув хтось із заднього ряду.
— Вона ж просто дитина, що вона верзе! — підхопив інший голос.
Прокурор Давидюк схопився на ноги, його обличчя налилося червоним від обурення. Він поправив окуляри й гучно заявив:
— Заперечую, Ваша честь! Це просто сміховинно! Цим розмовам не місце в залі суду, це перетворює засідання на фарс!
Але суддя Катерина не могла відірвати погляду від Лілі. У цій дитині було щось магнетичне — сира, нефільтрована переконаність, яка відчувалася інакше. Особливо. Майже магічно.
Катерина поховала надію ходити ще роки тому, змирившись із візком як із вироком долі. Але дивлячись у ці зелені оченята, вона відчула, як у грудях спалахнула давно згасла іскра.
— Тиша! — крикнула Катерина, з силою опустивши дерев’яний молоток на стіл. — Тиша в моїй залі!
Галас поступово вщух, перетворившись на напружене гудіння, наче перед грозою.
— Лілю, — сказала Катерина, і її голос ледь помітно тремтів. — Те, що ти кажеш — неможливо. Найкращі лікарі Києва та Європи сказали мені, що я більше ніколи не ходитиму. Мій стан незворотний.
Ліля посміхнулася, і тепло цієї посмішки, здавалося, заповнило холодний простір між ними.
— Іноді лікарі знають не все. Іноді дива трапляються, коли люди вірять і люблять одне одного достатньо сильно. — Вона зробила крок назад, відпускаючи руку судді. — Я не прошу вас повірити мені просто зараз, тьотю суддя. Я просто прошу дати мені шанс довести це. Дозвольте моєму таткові піти додому, і я покажу вам, що неможливі речі можуть статися.
Катерина подивилася на Романа, який стояв блідий як стіна, потім на Лілю, і, нарешті, на море очікувальних облич у залі.
Її логічний розум — той розум, що закінчив юридичний факультет із червоним дипломом і виніс сотні вироків — кричав, що це абсурд. Емоційно. Непрофесійно. Але її серце, яке теж було ув’язненим останні три роки, прошепотіло небезпечне запитання: А що, як?
А що, як надія — це не просто дурна вигадка?
Тиша затягнулася, ставши важкою і густою. Нарешті суддя Катерина випросталася у своєму кріслі.
— Юна леді, — сказала вона, і її голос долетів до останніх рядів. — Ти дала мені дуже серйозну обіцянку. Ти розумієш, що обіцянки ніколи не можна порушувати?
— Так, тьотю суддя, — миттєво відповіла Ліля. — Я завжди тримаю свої обіцянки.
— І ти справді віриш, що зможеш допомогти мені знову ходити?
— Я не просто вірю, — сказала Ліля з тією лякаючою впевненістю, яка буває лише у дітей. — Я це знаю.
Катерина зробила глибокий вдих, втягуючи затхле повітря судової зали так, ніби це був свіжий кисень.
— Пане Коваль, — звернулася вона до Романа. — Ви скоїли злочин, і за звичайних обставин я б без вагань засудила вас до реального терміну ув’язнення та відшкодування збитків. Однак ваша донька зробила мені пропозицію, яку я знаходжу… інтригуючою.
Хвиля шепоту прокотилася натовпом.
— Тому, — продовжила Катерина, — я зроблю те, чого ніколи не робила за двадцять років на цій посаді. Я відкладаю оголошення вироку на тридцять днів. Якщо протягом цього часу ваша донька зможе виконати свою обіцянку переді мною, всі звинувачення проти вас будуть зняті, а справу закрито.
— Ваша честь! — Прокурор Давидюк знову був на ногах, не вірячи своїм вухам. — Це вкрай нерегулярно! Це порушення процесуальних норм! Ви не можете ухвалювати юридичні рішення, ґрунтуючись на фантазіях п’ятирічної дитини!
— Пане прокурор, — холодно обірвала його Катерина. — Це моє рішення про зміну запобіжного заходу та відкладення розгляду. Через тридцять днів ми дізнаємося, чи її заяви неможливі, чи ні. А до того часу, пане Коваль, ви вільні й можете йти додому зі своєю донькою.
Роман стояв як укопаний, його рот був злегка відкритий. Він переводив погляд із судді на Лілю, сльози котилися по його щоках. Він іде додому.
— Однак, — додала суддя Катерина, піднявши вказівний палець. Це слово зависло в повітрі, як лезо гільйотини. — Якщо ваша донька не зможе виконати свою обіцянку протягом тридцяти днів, пане Коваль, ви повернетеся до цієї зали.
Вона продовжила суворим тоном:
— Ви постанете не лише перед оригінальними звинуваченнями, але й отримаєте додаткове покарання за неповагу до суду та за те, що дозволили своїй дитині вводити суд в оману брехливими заявами. Ви отримаєте максимальний термін.
Полегшення на обличчі Романа миттєво зникло, змінившись новою хвилею жаху. Якщо це не спрацює, він не просто повернеться на старт; він опиниться у значно глибшій ямі.
Перш ніж він встиг запанікувати, Ліля смикнула його за руку.
— Не хвилюйся, тату, — просяяла вона. — Все буде добре.