Удар молотка.
— Засідання закрито.
Коли зала спорожніла, Роман опустився на коліна й обійняв доньку, його серце гупало об ребра.
— Лілечко, сонечко, те, що ти зробила, було дуже сміливо. Але… а що, якщо ти не зможеш вилікувати суддю? Що, якщо ми просто зробимо все ще гіршим?
Ліля подивилася на нього, і її очі були мудрими не по роках.
— Тату, ти пам’ятаєш, що мама завжди казала про дива?
Роман проковтнув ридання, що підступало до горла.
— Вона казала, що дива трапляються, коли любов сильніша за страх.
— Правильно, — сказала Ліля, стискаючи його грубу долоню. — І я люблю тебе більше, ніж боюся чого завгодно. Тьотю суддя теж боїться, але в її серці більше любові, ніж вона думає. Я допоможу їй згадати це.
Вони вийшли із зали суду, тримаючись за руки, ступаючи в невідомість наступних тридцяти днів.
Суддя Катерина залишилася сама. Зала була порожньою, лише пилинки танцювали в променях пообіднього сонця. Вона сиділа у своєму візку, дивлячись на те місце, де стояла Ліля. Вона щойно поставила свою репутацію — і свободу людини — на обіцянку дитини.
Вона підкотила візок до вікна, спостерігаючи, як сонце сідає за київськими пагорбами, фарбуючи небо в насичені відтінки помаранчевого та фіолетового. Вперше за три роки вона не боялася завтрашнього ранку. Вперше після аварії у неї було щось, на що можна чекати.
Можливо, вона була дурепою. Можливо, вона з’їхала з глузду. Але, спостерігаючи, як на вулицях Києва спалахують вечірні вогні, суддя Катерина зрозуміла, що вона нарешті знову в щось вірить.
Наступного ранку сонячне світло лилося крізь вікно спальні судді Катерини Вербицької, торкаючись її обличчя теплом, якого вона по-справжньому не відчувала роками.
Останні тридцять шість місяців прокидатися було мукою — похмурим нагадуванням про те, що вона втратила. Але сьогодні її очі розплющилися від поштовху чогось чужого: хвилювання.
Вона полежала мить, слухаючи птахів за вікном і гул ранкового міста, і виявила, що її думки миттєво повертаються до маленької дівчинки зі скуйовдженим волоссям. Чи вона збожеволіла? Можливо.
Але коли вона перетягувала себе з ліжка на візок — виснажлива рутина сили верхньої частини тіла і чистої волі, яка зазвичай залишала її розчарованою та злою, — вона відчула легкість. Сьогодні крісло не здавалося в’язницею. Воно відчувалося як кімната очікування чогось кращого.
Тим часом, на іншому кінці міста, у тісній квартирі панельного будинку, де з усіх щілин тягнуло протягом, атмосфера була густою від напруги.
Роман стояв біля плити, помішуючи вівсянку, його рука тремтіла так сильно, що ложка цокала об каструлю. Він подивився на маленький кухонний стіл, за яким сиділа Ліля, гойдаючи ногами й наспівуючи якусь мелодію, абсолютно не переймаючись тим фактом, що все їхнє майбутнє висіло на волосині.
— Лілю, — сказав Роман, його голос був натягнутим, коли він поставив миску перед нею. — Сонечко, щодо того, що ти вчора пообіцяла судді… ти ж знаєш, що це дуже велика обіцянка, правда?
— Я знаю, татусю, — прощебетала Ліля, набираючи повну ложку вівсянки. — Ти хвилюєшся, бо ще не бачиш мого дару. Але не переживай. Це спрацює.
Роман відсунув стілець і важко сів навпроти неї, провівши долонею по волоссю.
— Що ти маєш на увазі — “твій дар”? Лілю, сонечко, ти ж ніколи нікого не лікувала. Це не гра. Якщо ми підведемо суддю, я сяду в тюрму.
Ліля перестала їсти. Вона подивилася на батька тими своїми не по-дитячому мудрими зеленими очима, і вираз її обличчя змінився з грайливого на серйозний.
— Пам’ятаєш, коли у баби Валі минулого місяця схопило спину? Вона навіть не могла встати з ліжка, щоб погодувати кота.
Роман повільно кивнув. Він добре це пам’ятав; бідна жінка кричала від болю через радикуліт, і він сам ходив їй за хлібом.
— Пам’ятаєш, я попросилася провідати її, і ти дозволив? — вела далі Ліля. — Я тримала її за руку і розповідала казку про чарівний сад, де всі квіти вміють співати й танцювати. Я сказала їй, що квіти зшивають її спину золотими нитками, щоб вона більше не боліла.
Роман насупився, спогади спливали в пам’яті.
— Так… і наступного дня вона вже ходила по двору.
— А пам’ятаєш, коли Тимко із сусіднього під’їзду впав із велосипеда? — запитала Ліля, не чекаючи відповіді. — У нього рука була зламана дуже сильно. Лікарі сказали — шість тижнів у гіпсі.
— Пам’ятаю, — прошепотів Роман.
— Я намалювала йому малюнок, — буденно сказала Ліля. — Супергероя зі сталевими м’язами. Я сказала йому, що його рука позичить силу в цього супергероя. Вона зрослася за три тижні замість шести.