Світлана видала сухий, надтріснутий смішок.
— Це звучить майже гірше. Для Максима це була просто грецька трагедія, змова всесвіту. А для твого чоловіка це був звичайний вівторок.
Я перевела погляд на купу альбомів між нами.
— Чому ти приїхала сюди, Свєто? Насправді?
— Бо мені більше нікуди йти, — чесно зізналася вона, і її голос знову зрадницько затремтів. — І ще тому, що… я бачила мамин щоденник. Тато показав його мені вчора ввечері, ще до того, як ти приїхала.
Я затамувала подих.
— Ти його читала?
— Вона все знала, Віко. Вона бачила, яка я нещасна. Вона написала там, що її передсмертним бажанням було, щоб ми перестали ненавидіти одна одну. Вона написала… — Світлана стримала черговий схлип. — Вона написала, що підвела нас.
— Вона нас не підводила, — сказала я, відчуваючи клубок у горлі. — Це ми її підвели.
Я потягнулася до коробки, яку щойно розбирала, і дістала звідти невеликий блокнот у шкіряній палітурці. Я відкрила його на останньому записі, зробленому нерівним почерком людини, що страждає від болю.
«Мої дівчатка. Вогонь і вода. Я молюся, щоб вони одного дня зрозуміли, що разом вони набагато сильніші, ніж порізно. Я молюся, щоб вони змогли пробачити одна одну — не тому, що інша на це заслуговує, а тому, що вони самі заслуговують на спокій».
Я мовчки простягнула блокнот Світлані. Вона перечитувала ці рядки, і великі краплі сліз падали на її старі джинси.
— Мені так шкода, — прошепотіла вона, піднімаючи на мене наповнені болем очі. — Мені правда дуже шкода, Віко. Я просто хотіла мати те, що мала ти. Я думала, якщо я вкраду твоє життя, я автоматично стану щасливою. Але воно мені ніколи не пасувало. Це було так, ніби я намагалася носити чужу шкіру.
— Ти не можеш вкрасти щастя, Свєто, — лагідно відповіла я. — Його можна тільки побудувати.
Ми не обіймалися. Ми ще не були готові до цього. Але я пішла на кухню і заварила свіжого чаю. Ми просиділи у вітальні ще дві години, п’ючи «Ерл Грей» і гортаючи сімейні альбоми. Ми щиро сміялися з татових кумедних вусів на фотографіях з вісімдесятих і плакали над знімком, де мама тримає нас обох за руки першого вересня.
Близько півночі батько, пошарпуючи капцями, спустився сходами у своєму халаті, виглядаючи сонним. Він завмер у дверному отворі, часто кліпаючи очима, не вірячи в те, що бачить. Дві його доньки сидять поруч і не кричать одна на одну.
— Тату, — сказала Світлана, підводячись із дивана. — Я… я мабуть поїду переночую в готелі сьогодні. Але я йду від Максима. Завтра ж. Я подаю на розлучення.
Батько довго дивився на неї, потім перевів погляд на мене. Його плечі раптом опустилися на кілька сантиметрів, ніби з них нарешті впав невидимий, але дуже важкий вантаж.
— Ти можеш залишитися тут, Світлано. Це і твій дім також.
Вона заперечно похитала головою.
— Ні. Я маю зробити це сама. Я маю навчитися стояти на власних ногах хоча б раз у житті.
Вона попрямувала до виходу. Але перед тим, як відчинити двері, вона обернулася до мене.
— Твій чоловік, — сказала вона, зробивши коротку паузу. — Він здається… дуже надійним. Справжньою стіною.
— Так і є.
— Це добре. Ти заслуговуєш на надійність. Я рада, що хоча б одна з нас зробила правильний вибір.
Вона вийшла в прохолодну ніч. Це не був класичний голлівудський хепі-енд. Минуле нікуди не зникло і не стерлося. Але наша багаторічна війна нарешті закінчилася.
Я залишилася під Києвом ще на тиждень, допомагаючи батькові владнати всі питання зі спадщиною і переконуючись, що його стан стабілізувався. Ми найняли хорошу медсестру, яка мала навідувати його щодня, а Світлана твердо пообіцяла приїжджати кожної неділі — і цього разу не для галочки, а дійсно заради нього.
Коли я прилетіла назад до Львова, Захар чекав на мене біля зони прильоту. Він не сказав жодного слова. Він просто сховав мене у своїх обіймах, які відчувалися як найнезламніша фортеця у світі.
— Усе скінчилося, — прошепотіла я йому в комір пальта.
— Я знаю, — м’яко відповів він. — Ласкаво просимо додому.
Через шість місяців пори року змінилися. Львів повільно відтавав після довгої зими, залишки сірого льоду в парках танули, поступаючись місцем першій зелені, а місто наповнювалося запахом весни та кави.
Я сиділа на нашій заскленій терасі, читаючи книгу, коли задзвонив телефон. Це була Світлана. Вона тепер жила в орендованій «однушці» на Позняках у Києві, працюючи молодшим спеціалістом у невеликому PR-агентстві. Вона була постійно без грошей, страшенно втомленою, але при цьому виглядала щасливішою, ніж я бачила її за останнє десятиліття.
— Розлучення нарешті офіційно оформлене, — повідомила вона мені. — Максим утік до Дубая. Він… ну, ти ж знаєш Максима. Він обов’язково знайде там когось нового, на кого можна буде пускати пил в очі.
— А ти як?
— Я нормально. Вчуся планувати бюджет на продукти. Це просто жахає, якщо чесно. — Вона щиро, дзвінко розсміялася. — Тато приїжджає до мене на вечерю сьогодні ввечері. Я буду готувати мамині голубці.
— Тільки не спали їх.
— Нічого не обіцяю!