Вона підняла на мене очі, чорна туш брудними струмками стікала по її щоках.
— Я не можу цього зробити.
— Можеш. Заради мами.
Після поховання ми влаштували поминальний обід у батьківському домі. Без мами цей будинок здавався занадто великим, порожнім і холодним. Батько сидів у своєму улюбленому кріслі, виглядаючи абсолютно загубленим.
Максим попрямував одразу до бару з алкоголем. Я спостерігала, як він хильнув три склянки міцного віскі за якихось двадцять хвилин. Він уникав Захара як чуми, забившись у найдальший кут кімнати і нервово скролячи щось у своєму телефоні.
На середині обіду батько знову судомно схопився за груди.
— Тату! — я миттю кинулася до нього.
— Я в порядку, — важко дихаючи, він відмахнувся від мене рукою. — Просто… втомився. Забагато шуму.
— Я веду його наверх, — безапеляційно заявила я.
Захар допоміг мені підняти батька сходами і вкласти в ліжко. Ми дали йому його ліки і сиділи поруч, поки його дихання не вирівнялося.
— Йому потрібен спокій, — сказав Захар, професійно перевіряючи пульс мого батька. — Справжній спокій. А не весь цей цирк унизу.
— Я залишаюся, — сказала я. — Я не можу покинути його самого в такому стані.
— Мені треба повертатися до Львова завтра вранці, у мене рада директорів, — м’яко сказав Захар. — Те нове злиття компаній…
— Я знаю. Їдь. Я залишуся тут на тиждень. Допоможу йому розібрати речі в будинку. Владнаю всі юридичні питання зі спадщиною.
Захар ніжно поцілував мене.
— Дзвони мені, якщо щось знадобиться. Будь-що, чуєш?
Він поїхав до аеропорту того ж вечора. Більшість гостей вже розійшлися. Максим практично силоміць витягнув Світлану за двері ще годину тому, виглядаючи так, ніби тікав із місця злочину.
У будинку запанувала тиша. Було чути лише мірне цокання старого підлогового годинника і тихе гудіння холодильника.
Наступний день я провела, розбираючи мамину шафу. Це було справжнє мазохістське заняття — вдихати запах її улюблених парфумів на кардиганах, знаходити маленькі записки, які вона писала сама собі.
Купити Миколі ліки від серця. Подзвонити Віці — вівторок. Помолитися за Світлану.
Того вечора я сиділа на підлозі у вітальні, повністю оточена старими сімейними фотоальбомами, коли раптом пролунав дзвінок у двері.
Я здивовано нахмурилася. Була восьма вечора. Батько вже міцно спав нагорі.
Я відчинила двері.
На ґанку стояла Світлана. Вона була сама. На ній більше не було тих кричущо дорогих сонцезахисних окулярів чи тієї захисної броні зухвалості, яку вона носила на похороні. Вона була одягнена у звичайні джинси та розтягнутий сірий худі. Її волосся було зібране в недбалий пучок, а очі були червоними і розпухлими від сліз.
Вона виглядала зовсім юною. І дуже вразливою.
— Можна мені увійти? — запитала вона. Її голос був тихим і надламаним.
Я завагалася. Кожен інстинкт самозбереження всередині мене кричав зачинити ці двері просто перед її носом. Захистити той крихкий мир, за який я так довго і важко боролася.
Але потім я згадала мамин голос у лікарняній палаті: «Пообіцяй мені».
— Заходь, — сказала я, відступаючи вбік.
Вона пройшла до вітальні і побачила стоси розкладених альбомів. Вона повільно підняла одну фотографію з 1998 року — ми вдвох на пляжі під Одесою, щиро сміємося, тримаючи в руках ріжки з морозивом, що тане.
— Де Максим? — запитала я, замикаючи вхідні двері.
Вона навіть не відірвала погляду від старого знімка.
— У якомусь барі. Або у своєму кабінеті. Я не знаю. — Вона безсило кинула фотографію назад у купу. — Він банкрут, Віко.
Ці слова важко зависли в повітрі кімнати.
— Що?
— Той розкішний маєток у Конча-Заспі? В оренді. Машини? В лізингу. Його компанія просто тоне в боргах. Він останні три роки займався тим, що перекривав одні кредити іншими.
Коли він побачив твого чоловіка… у нього в машині сталася панічна атака. Виявляється, саме твій чоловік викупив його останні боргові зобов’язання. Це кінець.
Вона нарешті подивилася на мене, і я на власні очі побачила, як ця порцелянова лялька розбивається вщент.
— У мене нічого немає, — прошепотіла вона. — У мене є чоловік-зрадник, який став банкрутом, іпотека, яку я не в змозі оплатити, і немає родини, бо я сама спалила всі мости.
Вона важко опустилася на диван і сховала обличчя в долонях.
— Я так втомилася, Віко. Я просто нестерпно втомилася.
Я сіла на край журнального столика навпроти неї, достатньо близько, щоб простягнути руку, але продовжувала тримати свої долоні складеними на колінах. Це зізнання висіло в кімнаті, як густий дим.
Максим Вербицький — золотий хлопчик, титан індустрії — виявився просто мильною бульбашкою. А моя рідна сестра, яка вкрала його, щоб забезпечити собі ідеальне майбутнє, сиділа зараз у вітальні моєї померлої матері, абсолютно спустошена і розбита.
— Він до смерті боявся тебе, — прошепотіла Світлана, витираючи ніс рукавом свого худі, остаточно відкинувши будь-яку претензію на елегантність. — Точніше, твого чоловіка. Коли фонд Войтюка викупив його борги… Максим зрозумів, що це фінал. Він був упевнений, що Захар зробив це виключно заради помсти за тебе.
— Він цього не робив, — м’яко сказала я. — Захар ніколи не приймає бізнес-рішення на основі емоцій. Він просто побачив слабку компанію і поглинув її.