Я так хотіла їм вірити. Я тонула в нескінченних чеках за весільні депозити, розсилці запрошень, примірках. Інерція цієї грандіозної події тиснула на мене мертвою вагою. Я просто не могла зупинити цей потяг, що мчав на повній швидкості, лише через якесь невиразне передчуття.
Але це передчуття відростило гострі ікла.
За три тижні до дати весілля Максим посадив мене навпроти себе.
— Я думаю, нам варто все перенести, — сказав він, уникаючи мого погляду. — Ти постійно в стресі. Ти схудла. Ти стала якою маніакальною, Віко. Я серйозно турбуюсь про твоє психічне здоров’я.
Газлайтинг. Тепер я добре знаю цей термін. Але тоді я просто думала, що підводжу його. Я плакала. Я просила вибачення. Я обіцяла, що змінюся, що буду кращою.
Наступного дня я вирішила зробити йому сюрприз і приїхати в офіс з обідом — своєрідна пропозиція миру. Я купила сендвіч із куркою гриль у його улюбленій крафтовій пекарні на Подолі.
Я зайшла до його бізнес-центру, привітно махнувши охоронцеві, який уже знав мене на ім’я. Піднялася на швидкісному ліфті на дванадцятий поверх, побіжно перевіряючи макіяж у відображенні полірованих сталевих дверей. Я виглядала втомленою. Під очима залягли глибокі темні тіні.
Коли я підійшла до приймальні, його асистентка, Марина, різко підскочила з-за столу. Вона виглядала як олень, засліплений фарами зустрічної машини.
— Вікторіє! — її голос зрадницьки пискнув. — Він… він на важливій відеоконференції. Просив не турбувати.
— Все гаразд, Марино. Я просто залишу йому обід і піду.
Вона вийшла з-за свого столу, фізично перекриваючи мені шлях до масивних дверей його кабінету.
— Ні, правда. Він дав суворі вказівки. Він зараз з… інвесторами.
Марина була жахливою брехою. Її очі нервово бігали від дверей до мене, і в них читався неприхований жаль.
Я відчула холодний викид адреналіну в кров.
— Відійди, Марино.
— Віко, будь ласка…
Я просто відсунула її вбік і рвучко відчинила двері кабінету.
Те, що я побачила, не просто врізалося мені в пам’ять. Воно вибило все повітря з моїх легенів, як удар під дих. Максим сидів на краю свого масивного робочого столу. Світлана стояла між його колін.
Її руки були міцно заплетені в його волосся, а спідниця була безсоромно задерта високо на стегна. Вони цілувалися з такою відчайдушною, тваринною жадібністю, що мокрі, гучні звуки заповнювали всю кімнату.
Вони завмерли.
Три секунди єдиним звуком у кабінеті був тихий гул комп’ютера на столі та шалений гуркіт крові в моїх власних вухах. Світлана повільно повернула голову до мене. Вона не виглядала присоромленою чи наляканою. Вона виглядала роздратованою тим, що її перервали.
— Віко, — хрипко видихнув Максим, різко відштовхуючи від себе мою сестру і гачкоподібними рухами намагаючись застібнути ремінь на брюках. Його обличчя перекосила паніка. — Це не те… дай мені пояснити.
— Не треба, — прошепотіла я. Паперовий пакет із сендвічем вислизнув з моїх пальців і впав на ідеально чистий килим із глухим звуком.
Світлана спокійно поправила волосся, однією рукою стягуючи бретельку на своїй шовковій блузці. Вона подивилася мені прямо у вічі.
— Ми цього не планували, — сказала вона неймовірно рівним, холодним голосом, розгладжуючи складки на своїй спідниці-олівець, ніби скидала невидимі крихти, а не руйнувала моє життя вщент. — Це просто сталося.
Спокій, який несподівано опустився на мене, не був полегшенням. Це був абсолютний нуль тотального шоку. Повітря в кімнаті стало розрідженим, його катастрофічно не вистачало для вдиху.
— Відколи це триває? — запитала я. Мій власний голос здався мені чужим — порожнім і далеким, ніби старий запис, що лунає в порожній кімнаті.
Максим нервово провів рукою по волоссю, озираючись на двері, ніби благаючи небеса про пожежну тривогу.
— Віко, давай обговоримо це наодинці. Ти дуже засмучена.
— Я запитала: відколи це триває? — я не кричала. У цьому не було потреби. Тиша, що запанувала після моїх слів, була гучнішою за будь-який крик.
— З вечірки на честь заручин, — відповіла Світлана. Вона навіть не глянула на Максима. Вона дивилася виключно на мене, гордовито піднявши підборіддя, кидаючи мені виклик.
Кімната похитнулася. З вечірки на честь заручин. Чотири місяці. Майже половина всього часу наших заручин. Поки я вибирала дизайнерський папір для запрошень і ламала голову над планом розсадки гостей у ресторані, вони були тут. Або в його машині. Або в моїй власній квартирі, коли я затримувалася на нарадах.
Максим поспішно відійшов за свій стіл, вибудовуючи між нами барикаду з червоного дерева — надійне укриття для боягуза.
— Я не хотів, щоб так вийшло, Віко. Почуття… вони змінюються. Я збирався тобі все розповісти.
— Коли? — різко запитала я, відчуваючи, як у грудях нарешті спалахує перша іскра чистої люті. — Після весілля? Після нашого медового місяця? В який саме момент ти планував згадати, що спиш із моєю рідною сестрою?
— Я намагався знайти правильний момент, — сказав він, і його голос раптом набув тієї м’якої, завченої інтонації, яку він зазвичай використовував для заспокоєння складних членів ради директорів. — Все дуже складно.
— Я довіряла вам. Вам обом.