Світлана хоча б мала достатньо такту переступити з ноги на ногу, опустивши погляд на підлогу на якусь частку секунди.
— Це просто сталося, Віко. Ми намагалися з цим боротися.
— Нічого не «просто стається» протягом чотирьох місяців! — відрізала я. — Ви робили вибір. Кожен ваш таємний дзвінок. Кожна брехня. Кожного разу, коли ви дивилися мені в очі й фальшиво посміхалися.
Максим натиснув кнопку інтеркому, його терпіння лопнуло, і він миттєво повернувся в режим жорсткого бізнесмена.
— Марино? Зайди, будь ласка.
Марина миттєво з’явилася у дверях, її обличчя палало, а очі були міцно прикуті до килима.
— Будь ласка, проведи Вікторію до ліфта, — скомандував Максим, поправляючи запонки. — Вона засмучена.
— Я сама знайду вихід, — кинула я. Я подивилася на нього — по-справжньому подивилася — і побачила перед собою не харизматичного магната, а дрібного, спітнілого чоловічка в надто дорогому костюмі. Потім я перевела погляд на сестру. — Ви варті одне одного.
Я стримувала сльози рівно до того моменту, поки двері ліфта не зачинилися. А потім дамба прорвала. Коли я дісталася своєї машини на підземному паркінгу, я вже задихалася, мій зір застилав гарячий, пекучий туман. Дорога додому через київські затори була жахливою розмитою плямою з червоних світлофорів і сигналів клаксонів, яких я майже не усвідомлювала.
Я змогла дійти до своєї квартири, і щойно зачинила двері, мої ноги підкосилися. Я зателефонувала мамі, сидячи на холодній плитці у ванній, згорнувшись у клубок і не в змозі вимовити жодного слова через істеричні ридання.
Батьки приїхали менш ніж за годину. Вони відкрили двері запасним ключем і знайшли мене на підлозі там само, де я впала. Мама обіймала мене, поки я випліскувала з себе всю токсичність останньої години, переказуючи кожну огидну деталь.
Батько міряв кроками вітальню, його обличчя набувало небезпечного багряного відтінку.
— Я вб’ю його, — бурмотів він, судомно хапаючись рукою за лівий бік грудей. — Я поїду туди і просто вб’ю цього виродка.
— Миколо, твій тиск, — попередила мама, хоча її власне обличчя було білим від люті. — Сядь, поки в тебе не стався інсульт.
Наступний тиждень перетворився на нескінченний адміністративний ад. Мама допомагала мені обдзвонювати підрядників, щоб скасувати весілля. Її голос залишався рівним навіть тоді, коли мій зривався.
Батько взяв на себе фінансове розплутування наших справ, його щелепа була постійно стиснута до скреготу зубів. Коли дійшла черга до обручки, я не поїхала до Максима сама. Я залишила її консьєржу в його елітному житловому комплексі в запечатаному конверті. Я фізично не могла дивитися на неї.
Пізніше я дізналася, що Світлана перевезла свої речі до його пентхауса того ж самого дня, коли я вивезла свої коробки звідти. Електронний лист від Максима щодо поділу нашого спільного майна був абсолютно холодним і діловим. Він розписав усе до останньої дрібниці.
Дійшло навіть до суперечки через спільну кавоварку, яку ми купували разом. Це був мій перший погляд на його справжню сутність — мільйонер, який труситься над копійками. Але я була надто розбита горем, щоб тоді це усвідомити.
Ця зрада мала набагато глибше коріння, ніж я могла собі уявити. Спільні знайомі, осмілівши після нашого розриву, нарешті почали шепотітися про правду. Вони бачили їх разом у ресторанах і помічали цю особливу «хімію».
— Ми просто не хотіли втручатися, — виправдовувалася Аліна за чашкою кави, винувато відводячи погляд. — Ми думали, може, ми собі щось нафантазували.
Ця боягузливість пекла майже так само сильно, як і сама зрада.
Мама стала моїм рятівним колом. Вона привозила домашню їжу, яку я не могла в себе впхнути, і годинами слухала мої нескінченні запитання «чому?» і «як?». Вона залишалася ночувати, коли тиша в моїй квартирі ставала нестерпно глухою. Але вона теж зробила помилку. Вона спробувала нас помирити.
Вона продовжувала запрошувати нас зі Світланою на недільні сімейні обіди, наївно вірячи, що фізична присутність поруч змусить нас укласти перемир’я. Це лише провокувало нові вибухи.
Остання крапля впала через місяць. Ми сиділи за обіднім столом, повітря можна було різати ножем. Я попросила передати сіль. Світлана демонстративно мене проігнорувала.
— Передай сіль, будь ласка, — повторила я голосніше.
— Візьми сама, — процідила вона крізь зуби.
— Світлано! — суворо осмикнула її мама.
— Що?! — Свєта зі зловісним брязкотом жбурнула виделку на тарілку. — Чому всі ходять навколо неї навшпиньки? Вона програла. Змиріться з цим.
— Він не був головним призом у лотереї, Світлано, — мій голос тремтів від обурення. — Він був моїм нареченим.
— Він був нещасним! — закричала вона. — Він обрав мене, бо зі мною йому легко! А ти завжди була такою… напруженою. Такою вимогливою. Йому потрібен був хтось живий і веселий.