Я мовчки підвелася, кинула серветку на стіл.
— Я більше не можу цього робити, мам. Вибач.
Це була остання сімейна вечеря, на якій я була присутня разом із нею. Від постійного стресу стан серця мого батька різко погіршився. Йому довелося вдвічі збільшити дозу ліків.
Мама за ці п’ять місяців постаріла на п’ять років. Сіточка зморшок навколо її очей ставала дедалі глибшою, поки вона безпорадно спостерігала, як її родина розколюється навпіл.
Через шість місяців після розриву я досягла емоційного дна. Мій психотерапевт діагностував у мене клінічну депресію. Я зривала дедлайни на роботі.
Під час надважливої презентації для ключового клієнта я просто завмерла, не в змозі пригадати цифри на екрані, бо перед очима раптом спалахнула картинка з того кабінету. Ми втратили контракт.
— Тобі потрібні зміни, Віко, — м’яко сказав мій бос. — У нас зараз є вакансія директора з маркетингу в нашій філії у Львові. Технічно це навіть підвищення. Але головне — це шанс почати все з чистого аркуша.
Я погодилася. Залишатися в Києві, де кожне перехрестя нагадувало мені про Максима, було рівносильно повільному самогубству.
Пакування речей нагадувало розтин мого минулого життя. Мама допомагала мені обгортати крихкий посуд.
— Ти коли-небудь їй пробачиш? — тихо запитала вона, заклеюючи коробку з книгами.
Я подивилася на порожню стіну.
— Не знаю. Точно не сьогодні.
— Прощення потрібне не їм, Віко, — сказала мама мудро. — Воно потрібне тобі. Ненависть — це надто важкий багаж, щоб тягти його за собою в нове місто.
— Я не тягну за собою ненависть, мам. Я везу з собою життєві уроки.
Прощання з батьком розірвало мені серце. Він довго обіймав мене біля терміналу аеропорту «Бориспіль» перед моїм рейсом до Львова. Я відчула, що його обійми стали набагато слабшими, ніж я пам’ятала.
— Покажи їм усім, доню, — хрипко прошепотів він. — Побудуй таке життя, щоб вони вдавилися власною заздрістю.
Львів зустрів мене холодом, бруківкою та чудовою, цілющою байдужістю до мого існування. Я орендувала невелику квартиру-студію неподалік Стрийського парку. Вона була компактною, чистою і безпечною.
Перші кілька місяців я жила як привид. Я працювала по дванадцять годин на добу, щоб не повертатися в порожню квартиру, вечеряла за робочим столом і спала уривками.
А потім пролунав той самий дзвінок.
Це був недільний ранок у листопаді.
— Віко, — мамин голос звучав дуже напружено. — Я просто не хотіла, щоб ти випадково побачила це в інтернеті.
— Побачила що?
— Вони вчора одружилися.
Я відкрила ноутбук. Це була світська хроніка на одному з найпопулярніших українських порталів. Невелика, але дуже пафосна церемонія, зате фото було на весь екран.
Світлана в білосніжній дизайнерській сукні, що сяяла від щастя. Максим, який виглядав як переможець. І там, на її пальці, була каблучка. Моя каблучка. Або, можливо, нова — це вже не мало жодного значення. Мене розчавив сам символ.
Та ніч стала найнижчою точкою мого падіння. Я випила цілу пляшку дешевого «Піно Гріджіо» і плакала, поки не зірвала голос. Я гортала старі спільні фотографії на телефоні, катуючи себе питаннями. Чому вона? Чи я була недостатньо хорошою? Занадто нудною? Занадто старою для нього?
Але наступного ранку, прокинувшись із жахливим головним болем і набряклими очима, я відчула, як щось всередині мене остаточно перемкнулося. Я подивилася на сірі дахи старовинного Львова за вікном і вирішила, що з мене досить. Я закінчила грати роль жертви в їхній дешевій п’єсі.
Я заблокувала їх скрізь. Телефон, електронна пошта, всі соціальні мережі. Я видалила всі фотографії. Я стерла Максима Вербицького зі свого цифрового всесвіту.
Я з головою поринула в роботу, але цього разу — сфокусовано і чітко, а не з відчаю. Я почала погоджуватися на запрошення колег. Наша директорка з HR запросила мене до книжкового клубу, і я пішла. Я познайомилася з дивовижними жінками, які нічого не знали про мою історію і не дивилися на мене з жалем.
Я нарешті знову почала дихати.