Ми облаштували своє життя у просторому дворівневому таунхаусі неподалік центру. Життя було хорошим, тихим і стабільним.
А потім стався той самий несподіваний поворот.
Це було на великому благодійному вечорі для IT-ком’юніті, приблизно через рік після нашого весілля. Я стояла біля панорамного вікна, спілкуючись із колегою Захара, гучним і надмірно енергійним інвестором на ім’я Михайло.
— Войтюк — це справжня акула бізнесу, — розсміявся Михайло, похитуючи келихом із коктейлем. — Ти ж знаєш, що він свого часу буквально закопав Вербицького, правда?
Моє серце зробило кульбіт і впало кудись у район шлунка.
— Вербицького? Максима Вербицького?
— Ну так. Років сім тому. Вони тоді були жорсткими конкурентами у сфері ангельських інвестицій. Вербицький спробував кинути Захара на одній великій угоді — здається, це був стартап «ІнноТех».
Але Захар його переграв, причому блискуче. Вербицький втратив мільйони на тій оборудці і так і не зміг повністю відновити свої позиції після того удару. Саме тому він зараз постійно метушиться, шукаючи, кого б вигідно перепродати, щоб закрити діри.
Я дочекалася, поки ми повернемося додому, щоб запитати його про це.
— Ти знав, — сказала я, стоячи посеред вітальні. Це навіть не звучало як запитання.
Захар важко зітхнув, повільно послаблюючи вузол своєї краватки. Він раптом здався дуже втомленим.
— Я знав, хто ти така, коли ми вперше зустрілися на тій конференції у Варшаві, Віко. Я одразу впізнав твоє прізвище. Я знав, що ти — та сама жінка, яка змогла від нього втекти.
— Чому ти мені нічого не розповів?
Він опустив погляд на свої руки.
— Тому що я був до смерті наляканий, — відповів він тихо. — Я думав… якби ти дізналася, що я був його головним конкурентом… якби ти зрозуміла, що я частково причетний до того, що його бізнес похитнувся… ти б вирішила, що я просто ще одна частина того токсичного світу, від якого ти тікала. Я хотів, щоб ти пізнала мене. Просто Захара Войтюка. А не ворога Максима.
Це був перший раз за весь час, коли я бачила його таким невпевненим. Таким вразливим. Він не був ідеальним лицарем із казки; він був живим чоловіком, який панічно боявся втратити жінку, яку кохав.
— Мені плювати на Максима, — сказала я, підходячи ближче і торкаючись його обличчя. — Мені не плювати лише на тебе.
Ми пережили це і залишили в минулому. Невдовзі ми почали планувати дитину. Це виявилося складніше, ніж ми думали. Були місяці порожніх надій, негативних тестів, виснажливих візитів до репродуктологів і тихого, німого смутку, коли кожен новий цикл починався знову.
Минуло вже п’ять років мого життя у Львові — шість років з моменту того жахливого розриву — коли пролунав той самий фатальний дзвінок із Києва.
Дзвінок був не про дитину. Він був про мою маму.
Діагноз пролунав як удар грому посеред ясного неба. Рак підшлункової залози. Четверта стадія. Надзвичайно агресивна форма.
Я негайно взяла безстрокову відпустку у своїй компанії. Захар відвіз мене до львівського аеропорту, всю дорогу міцно стискаючи мою руку, що лежала на коробці передач.
— Я буду прилітати до вас кожні вихідні, — пообіцяв він, цілуючи мене в лоб перед зоною контролю безпеки. — Сконцентруйся на ній. Усе інше я беру на себе.
Наступні два місяці злилися в один безкінечний туман із візитів патронажних медсестер, крапельниць із сильнодіючими знеболювальними та тихого, руйнівного звуку маминого дихання, яке з кожним днем ставало все слабшим. Я знову переїхала у свою дитячу кімнату, оточена старими плакатами гуртів, які давно не слухала, і книгами, які не відкривала десятиліттями.
Захар дотримав свого слова. Він прилітав до Жулян щоп’ятниці ввечері, спав на старому, незручному розкладному дивані у вітальні без жодної скарги. Він купував продукти і готував їжу для мого батька, який буквально танув на очах поруч зі своєю дружиною, дозволяючи горю виточувати глибокі западини на своїх щоках.
Одного дощового вівторка мама прокинулася з несподіваною ясністю розуму, яка, за словами медсестер, часто передує самому кінцю. Її очі були яскравими, вперше за багато тижнів не затьмареними важкими препаратами.
— Віко, — прошепотіла вона, і її голос шелестів, як сухе осіннє листя. — Світлана тут?
Я здригнулася. Сестра приїжджала вкрай рідко — це були короткі, показові візити, під час яких вона голосно і драматично плакала, при цьому постійно поглядаючи на свій дорогий годинник.
— Ні, мам. Вона… вона на роботі.
— Я хочу, щоб ти все виправила, — сказала мама, стиснувши мою руку з несподіваною силою. — Пообіцяй мені. Життя надто коротке для цієї… для цієї війни. Ти перемогла. Ти знайшла свій спокій. Поділися ним.
— Я обіцяю, — збрехала я.
Я зовсім не хотіла миритися зі Світланою. Я хотіла триматися від неї якнайдалі. Але з тими, хто помирає, не сперечаються.
Вона пішла з життя через три години.
Я зателефонувала Світлані. Наша розмова тривала рівно десять секунд.
— Її більше немає.
Різке, судомне втягування повітря на тому кінці дроту. А потім:
— Я займуся некрологом і організацією.
Короткі гудки.
Похорон призначили на п’ятницю. Ранок видався сірим і плаксивим, дрібна мряка вкрила все навколо тонкою пеленою смутку. Я стояла перед дзеркалом у гостьовій кімнаті батьківського будинку, розгладжуючи руками чорну сукню. Вона була простою, закритою і елегантною — нічого спільного з тими кричущими, вульгарними речами, які колись змушував мене носити Максим.
Захар нечутно підійшов ззаду, застібаючи ґудзики на своєму темно-вугільному костюмі. Він виглядав як кам’яна стіна. Абсолютно незламним.
— Готова? — тихо запитав він, зустрівшись зі мною поглядом у відображенні дзеркала.
— Ні.
— Я буду поруч. Щохвилини. Вони більше не зможуть зробити тобі боляче, Віко. Ти вже давно не та людина, якою була шість років тому.