Внизу на кухні сидів батько, безтямно дивлячись на чашку давно охололої кави. Він виглядав крихким, його руки злегка тремтіли. Страшенний стрес останнього року зістарив його на добрий десяток років.
— Тату? — я лагідно торкнулася його плеча.
Він підняв голову, його очі були червоними і запалими.
— Вона завжди казала, що похорони потрібні живим, а не мертвим. Я ніколи цього не розумів… аж до сьогодні. Я не хочу туди їхати, доню.
— Я знаю, тату. Але ми мусимо.
Ритуальний зал на Байковому кладовищі був переповнений. Маму дуже поважали в її колах, тому приміщення перетворилося на суцільне море чорних пальт і приглушених голосів. Я стояла біля відкритої труни, механічно вітаючись із людьми, яких не бачила роками.
— Ти так схожа на неї, — сказала пані Галина, наша сусідка, міцно стискаючи мої холодні долоні. — Така ж сильна.
А потім атмосфера в залі різко змінилася. Низький гул розмов раптово обірвався, змінившись напруженою хвилею шепоту, що прокотилася рядами.
Я повільно повернулася до входу.
Світлана і Максим прибули.
Вони виглядали як справжнє театральне дійство. На Світлані була чорна сукня, абсолютно недоречна для похорону — занадто обтягуюча, занадто коротка, ніби зійшла зі сторінок глянцю. На її обличчі красувалися масивні сонцезахисні окуляри, які вона недбало зсунула на голову, скануючи натовп. Але найбільше мене шокував Максим.
Він виглядав жалюгідно. Той Максим, якого я пам’ятала, був золотим хлопчиком, випромінював енергію і впевненість. Цей чоловік виглядав одутлуватим. Його шкіра набула хворого, сіруватого відтінку, а дорогий італійський костюм явно тріщав на животі. Він нагадував людину, яка не спала нормально щонайменше місяць.
Батько різко напружився поруч зі мною. Я міцно вхопила його за лікоть.
— Спокійно, тату. Тримайся.
Вони попрямували до нас. Світлана миттєво вихопила нас поглядом і рушила напролом, її високі підбори гучно і недоречно цокали по гранітній підлозі. Максим плентався позаду неї, дивлячись куди завгодно, тільки не на мене.
— Віко, — кинула Світлана. Вона навіть не спробувала мене обійняти. Вона просто стояла навпроти, оцінюючи мене з ніг до голови, ніби конкурентку на аукціоні. — Ти виглядаєш… дуже втомленою.
— У мене щойно померла мати, Світлано.
— Так. Звісно, — вона перевела погляд. — Тату.
Батько лише один раз різко кивнув. Він не вимовив жодного слова.
— Нам треба поговорити, — сказала сестра, знизивши голос до змовницького шепоту і звертаючись до мене. — Наодинці. Поки не почалася офіційна церемонія.
— Зараз зовсім не час, — відрізала я.
— Це стосується спадщини, — збрехала вона.
Я точно знала, що це брехня, бо батько був живий, і за законом усе переходило до нього. Але вона грубо схопила мене за руку — її довгі манікюрні нігті боляче вп’ялися в мою шкіру — і потягнула в бік невеликої кімнати для родичів, що примикала до головної зали.
Я дозволила їй це зробити. Я просто хотіла якомога швидше з цим покінчити.
Ми зайшли до тісної кімнатки. Тут пахло дешевим освіжувачем повітря і воском. Світлана щільно зачинила за собою двері й повернулася до мене, миттєво скидаючи з себе маску скорботної доньки.
— Я бачила, як ти витріщалася, — виплюнула вона.
— Я не витріщалася.
— Ти засуджувала. Ти завжди всіх засуджуєш. — Вона агресивно схрестила руки на грудях, і масивний діамант на її пальці знову хижо блиснув. — Ти думаєш, що ти така вища за всіх нас, бо змогла втекти в інше місто. Але подивись на себе. Досі самотня? Досі протираєш спідницю на якійсь посередній посаді десь у провінції?
— Взагалі-то я віце-президентка компанії, — спокійно відповіла я. — І я живу у Львові.
— Та яка різниця. Це просто жалюгідно, Віко. А ми з Максимом… ми будуємо справжню імперію. Ми щойно орендували розкішний маєток у Конча-Заспі. Вісім спалень. Ми вже серйозно говоримо про дитину. Його компанія нещодавно поглинула ще два перспективні стартапи.