Того ж дня Сергій повернувся на безпечну квартиру, щоб зібрати речі. Його команда вже роз’їхалася, по черзі повертаючись на Схід.
Звісно, у командування виникли питання щодо їхньої відпустки, але капітан Величко дотримав слова. Офіційно — група просто допомагала побратиму вирішити сімейну кризу. Нічого більше.
Гриша допоміг йому закинути останній рюкзак у багажник.
— Ти молодець, Криго, — сказав він, поплескуючи Сергія по плечу. — Справжню справу зробив.
— Без вас я б не впорався. Ніколи.
— Для того й існують побратими. Треба буде щось — ти знаєш мій номер.
Потяг “Інтерсіті” на Схід відправлявся пізно ввечері. Сидячи у вагоні, Сергій набрав Тимка по відеозв’язку. Хлопчик разом із мамою вже обживалися в новій, світлій квартирі на околиці Києва.
— Коли ти повернешся назовсім, тату? — запитав Тимко.
— Через три місяці. І тоді я залишуся з тобою. Запишемо тебе в дитячу футбольну секцію, підемо з наметами в ліс. Як тобі така ідея?
— Супер! — обличчя хлопчика засяяло щирою радістю, з якої назавжди зникла тінь минулого страху.
Закінчивши розмову, Сергій відкинувся на спинку крісла. Страшенна втома нарешті наздогнала його. Він майже не спав усі ці тижні, тримаючись виключно на адреналіні та силі волі.
Але воно того вартувало. Його син був у безпеці. Ті, хто зробив йому боляче, сиділи за ґратами. Справедливість, нехай і жорстка та неідеальна, була відновлена.
Екран смартфона блимнув. Повідомлення від Віктора: “Щасливої дороги, Криго. Побачимось на нашому боці”.
Ще одне, від Фелікса: “З тебе пиво, коли повернешся”.
І від Влада: “Уже рахую дні до кінця ротації. Тимкові пощастило з таким батьком”.
Сергій тепло посміхнувся, сховав телефон до кишені і заплющив очі під ритмічний стукіт коліс.
Три місяці потому Сергій дотримав своєї обіцянки. Він перевівся з передової і став старшим інструктором у навчальному центрі під Києвом. Він купив невеликий будинок за п’ятнадцять хвилин їзди від квартири Томи. З вікна кімнати Тимка було видно густий сосновий ліс і сріблясту стрічку Дніпра.
Вони ходили в походи. Тимко пішов на футбол, а на вихідних Сергій допомагав тренувати його дитячу команду. Повільно, але впевнено, вони будували нове життя.
Іноді Тимкові все ще снилися кошмари. Іноді вони снилися й Сергію — але то були інші кошмари, з інших війн. Головне, що тепер вони долали їх разом.
Одного вечора, коли Сергій вкладав сина спати, хлопчик подивився на нього дуже серйозним, дорослим поглядом.
— Тату, а ти навчиш мене бути таким же сміливим, як ти?
— Ти вже сміливий, — лагідно сказав Сергій. — Ти подзвонив мені, коли тобі було найважче. Ти не побоявся сказати правду, коли це було життєво необхідно. Це найвищий прояв справжньої мужності.
— Але ж це ти приїхав і врятував мене.
— І колись, коли комусь дуже знадобиться допомога, ти теж прийдеш і допоможеш. Бо саме так ми робимо. Ми захищаємо тих, хто не може захистити себе сам.
Тимко задумався на мить, а потім впевнено кивнув.
— Добре. Я так і зроблю.
Сергій поцілував його в чоло.
— Я знаю, що зробиш, синку. Я в цьому впевнений.
Виходячи з кімнати, Сергій зупинився в дверях і подивився на свого сплячого сина. Він згадав увесь той шлях, який привів їх сюди. Відчайдушний телефонний дзвінок. Дорогу додому. Безжальну битву проти корупції та зла.
Він згадав свою команду, яка стала пліч-о-пліч із ним. Офіцерів, які повірили йому. Людей, які ризикували власною безпекою заради того, що було правильним.
Правосуддя не завжди буває чистим. Воно не завжди дається легко. Але за нього завжди варто боротися.
Сергій вимкнув світло і тихо причинив двері, несучи цю непохитну істину з собою в нічну тишу.