Голос, підсилений мегафоном, розірвав нічну темряву. Франц Мельник, Христина Ванда та десяток екіпірованих бійців “Альфи” увірвалися на парковку. Сліпучі промені тактичних ліхтарів розрізали морок. Залишки бойовиків Воронова, усвідомивши, що вони в глухому оточенні і безнадійно програють у вогневій потужності, покидали зброю і впали обличчям в асфальт.
Усе закінчилося за дев’яносто секунд. Поки спецпризначенці пакували нападників, Франц Мельник підійшов до Сергія.
— Ви знали, що вони прийдуть сюди.
— Я припускав такий варіант, — спокійно відповів Сергій. — Тому й зателефонував вам шість годин тому і дав ці координати.
— Ви використали себе як наживку.
— Я використав себе як доказову базу. Кожен із цих людей тепер піде за замах на вбивство, збройний напад та участь в ОЗУ.
— Ви легко виведете їх на Воронова. А привів їх сюди особисто Артур Барабаш. Я бачив його за кермом другої машини.
Мельник похитав головою, але на його обличчі проступила скупа посмішка.
— Ви або дуже сміливий, пане Коваль, або абсолютно божевільний.
— Я просто батько, — тихо сказав Сергій.
Наступного ранку почалися масові арешти. Слідчі ДБР спільно зі Службою безпеки України провели серію обшуків по всій області.
Валентина Воронова взяли в його елітному маєтку під Києвом. Начальника поліції Шаповала заарештували прямо в його кабінеті. Руслана та Жеку Барабашів пов’язали на тих самих складах.
А Артур Барабаш, усвідомивши, що йому світить років двадцять, зробив дуже передбачувану дурницю. Він спробував втекти.
Артур встиг проїхати трасою Київ-Чоп близько ста кілометрів, перш ніж його удача остаточно випарувалася. Сергій передбачив і цей сценарій. Разом із ДБР вони розіслали орієнтування по всіх постах.
Коли чорний “Мерседес” спробував прорватися через поліцейський кордон поблизу Житомира, пастка закрилася. Артур спробував вихопити пістолет, але оперативники не гралися в демократію. Його жорстко витягли з салону і втиснули обличчям у холодний асфальт.
Сергій спостерігав за цим із командного автомобіля, де поруч сиділа Христина Ванда.
— Це всі, — сказала вона, закриваючи теку. — Вся їхня верхівка, від першого до останнього.
Але Сергій знав, що залишилася ще одна, найважливіша справа. По обіді він повернувся до Обухова разом із Віктором і Феліксом. Вони під’їхали до будинку Томи. Вона якраз пакувала речі, готуючись до переїзду.
— Сергію… — видихнула вона, побачивши його на порозі. Вона виглядала зовсім інакше.
З її очей зник той тваринний, паралізуючий страх, поступившись місцем обережній надії. — Я читала новини. Це правда? Все закінчилося?
— Закінчилося. Артур у СІЗО СБУ. Йому висунуть звинувачення за те, що він зробив із Тимком, а також за замах на вбивство, напад на правоохоронців і ще з десяток статей. Він звідти не вийде.
Тома безсило опустилася на стілець, закривши обличчя руками. Її плечі здригалися від беззвучних сліз.
— Пробач мені. Я мала краще його захищати. Я мала…
— Ти робила все, що могла, в нестерпних умовах, — м’яко зупинив її Сергій. — Тепер це в минулому. Ви з Тимком у безпеці.
— А що буде далі? — тихо запитала вона. — Я маю на увазі… з опікою.
Сергій багато думав про це останні дні.
— Я повертаюся на передову. Моя ротація закінчується через три місяці. Після цього я подаю рапорт на переведення.
— Стану інструктором у Київському навчальному центрі спеціальних операцій. Я хочу знову бути частиною життя Тимка. Справжньою частиною.
— Але для цього ми маємо стати батьками, які співпрацюють, а не ворогують.
— Я б дуже цього хотіла, — щиро відповіла Тома.
Вони провели наступну годину, обговорюючи деталі. Тома переїде ближче до столиці. Тимко матиме змогу бачитися з батьком постійно.
Вони всі троє підуть до психолога, щоб залишити цю травму позаду. Це не була ідеальна казка чи миттєве примирення. Але це було чесно. І це було правильно.
Того ж вечора Сергій повів Тимка до великого парку на схилах Дніпра. Хлопчик був незвично тихим після свого порятунку, перетравлюючи події так, як це роблять діти: через гру, малюнки і короткі запитання, які видавали його найглибші страхи.
— Тату, — запитав Тимко, коли вони сиділи на лавці, спостерігаючи, як сонце ховається за рікою. — А ті погані дядьки справді зникли?
— Зникли, синку. Вони у в’язниці, і залишаться там на дуже-дуже довго.
— Це через тебе?
Сергій ретельно обдумав відповідь.
— Це тому, що багато хороших людей об’єднали зусилля. Слідчі, чесні поліцейські, смілива журналістка і мої побратими, які приїхали на допомогу.
— Ніхто не робить таких великих справ наодинці. Але знаєш що? Почав усе це саме ти.
— Я? — здивовано кліпнув хлопчик.
— Ти зателефонував мені, коли тобі було дуже страшно. Це був хоробрий вчинок. І тільки завдяки твоїй сміливості ми змогли їх зупинити.
Тимко прихилився до батька, такий маленький і теплий.
— Я знав, що ти приїдеш. Навіть коли Артур казав, що ти нічого не зможеш, я все одно знав.
Сергій міцно обійняв сина, відчуваючи, як багатомісячний холод нарешті відпускає його серце.
— Я завжди приїду до тебе, Тимку. Де б я не був, що б не сталося. Це моя головна обіцянка.
Через три тижні Сергій стояв у залі Печерського суду міста Києва, спостерігаючи, як Валентину Воронову, Петру Шаповалу та братам Барабашам обирають запобіжний захід. Список звинувачень був величезним: контрабанда, рекет, корупція, замах на вбивство працівників правоохоронних органів. Суддя відправив усіх у СІЗО без права внесення застави.
Артура Барабаша, якому додатково інкримінували жорстоке поводження з дитиною, чекав окремий суд через три місяці. Доказів було більш ніж достатньо: свідчення Тимка, Томи, медичні експертизи. Зважаючи на решту статей, йому світив пожиттєвий термін.
Після засідання Сергій зустрівся з Францом Мельником та Христиною Вандою на сходах суду.
— Ми б не впоралися так швидко без вас, — потиснув йому руку слідчий ДБР. — Ваші матеріали та покази стали фундаментом справи.
— Я просто хочу бути впевненим, що вони не викрутяться через якусь бюрократичну помилку.
— Не викрутяться, — запевнила Христина. — Ми притисли їх намертво.
— Більше того, ця справа потягнула за собою ще три масштабні розслідування в області. Ви зробили набагато більше, ніж просто врятували сина. Ви допомогли очистити цілий регіон.