Білий шум заповнив голову Сергія, ревучи, немов гірська лавина. Його рука стиснула телефон з такою силою, що кісточки пальців побіліли.
— Тимку, де ви…
У слухавці щось зашурхотіло. На лінію вийшов чоловічий голос, густий і просякнутий самовпевненістю.
— Ти чув малого. Мої брати тримають це місто. Приїжджай, вояко. І ти швидко дізнаєшся, що буває з героями, які сунуть свого носа куди не треба.
Зв’язок обірвався.
Сергій не пам’ятав, як перетнув територію бази й опинився біля кабінету свого командира, капітана Романа Величка. Він пам’ятав лише те, як мить тому дивився на темний екран телефону, а тепер стояв перед столом офіцера. Його голос лунав абсолютно спокійно, попри лють, що випалювала вени.
— Пане капітане, мені потрібна термінова відпустка за сімейними обставинами. Життю мого сина загрожує небезпека.
Величко підвів погляд від паперів, уважно вивчаючи обличчя свого найкращого бійця. Капітан був досвідченим офіцером, який пройшов усе пекло війни з 2014 року. Він миттєво впізнав цей вираз очей. Це був той самий погляд, який з’являвся у чоловіків за секунду до того, як вони робили щось невідворотне.
— Поясни, — коротко наказав Величко.
Сергій розповів усе, жодного разу не підвищивши голос. Коли він закінчив, капітан відкинувся на спинку стільця, і його обличчя стало похмурим.
— Ти ж розумієш, про що саме мене просиш, командире групи?
— Так точно.
— І ти розумієш, що саме збираєшся там зробити?
— Так точно.
Величко вивчав його довгу хвилину. Потім потягнувся до рації.
— Черговий. Підготуйте наказ на відрядження. І покличте мені прапорщика Віктора Савенка.
За двадцять хвилин Віктор — найстарший у групі, якого всі кликали «Старим» — зайшов до намету разом із Феліксом, Богданом, Іллею та Владом. Це була бойова сім’я Сергія. Чоловіки, з якими він пройшов крізь вогонь, які витягували його з-під обстрілів і тримали позиції тоді, коли здавалося, що надії немає.
— Панове, — почав капітан Величко. — У Сергія виникла надзвичайна ситуація в родині. Я підписую йому термінову відпустку з цієї хвилини.
Він зробив паузу, обвівши поглядом кожного бійця. — І я також даю відпустку всім вам. Ви їдете з ним.
Фелікс зробив крок уперед:
— Командире, ми не писали рапортів…
— Я знаю, чого ви не писали, — різко обірвав його Величко. — І я чудово знаю, що ви все одно б поїхали за ним. Тому давайте зробимо це офіційно: два тижні відпустки для всієї групи. Якщо хтось питатиме — ви поїхали підтримати родину побратима.
Голос капітана став жорстким, як кремінь:
— Але запам’ятайте одне. Ви залишаєтесь військовослужбовцями і представляєте цей підрозділ. Хоч би що ви там робили, хоч би що там сталося — я чекаю, що ви діятимете професійно.
Невисловлене послання було зрозумілим: «Не попадіться. Не зганьбіть нас. Зробіть те, що мусить бути зроблено чисто».
— Так точно, — відповіли вони в один голос.
Через три години Сергій уже сидів на пасажирському сидінні важкого позашляховика, який мчав трасою в бік Києва. Його команда була поруч, зброя надійно схована у спеціальних кейсах. На обличчі кожного застиг той самий вираз: холодний, зосереджений погляд професіоналів, які готуються до складної місії.
— Яка ситуація на місці? — запитав Віктор, сидячи за кермом. У свої тридцять чотири він був сім’янином, мав дружину і двох доньок на Київщині.
Сергій дістав смартфон, переглядаючи дані, які вже встиг зібрати.
— Моя колишня дружина, Тома, живе в Обухові. Містечко невелике, промислове. Зв’язалася з таким собі Артуром Барабашем.
— Місцевий криміналітет. У Барабаша є двоє братів — Руслан і Жека. Усі троє мають багатий послужний список: рекет, побиття, тіньові схеми.
— А що поліція? — подав голос Богдан.
— Я телефонував до обласного управління ще з бази. Повідомив про жорстоке поводження з дитиною. Обіцяли відправити наряд за адресою.