Сергій зціпив зуби.
— Це було шість годин тому. Жодного зворотного дзвінка.
Влад, спеціаліст групи зі зв’язку та кібербезпеки, відкрив свій ноутбук прямо на задньому сидінні.
— Дайте мені трохи часу, подивимось, що там у реєстрах.
Протягом наступних годин, поки машина “ковтала” кілометри нічної траси, Влад творив свою цифрову магію. Те, що він знайшов, малювало дуже похмуру картину.
— Брати Барабаші — це не просто дрібна шпана, — нарешті резюмував Влад, не відриваючи очей від екрана. — Вони частина великої мережі. Їхній дядько, Валентин Воронов, він же «Ворон», тримає нелегальний трафік та підпільний бізнес у трьох районах області.
— Брати працюють у нього “торпедами”, вибивають борги. І найцікавіше: начальник поліції Обухова, Петро Шаповал, має кума, який тісно пов’язаний із фірмами Воронова. Там весь райвідділ куплений з потрохами.
— Наскільки все погано? — запитав Сергій.
— За останні два роки на братів Барабашів було написано три заяви. Нанесення тілесних, домашнє насильство, погрози.
— Усі вони магічним чином розчинилися в системі. Жодного розслідування. Жодних підозр.
Сергій відчув, як холод у грудях розливається далі, заморожуючи всі емоції і залишаючи лише чітке бачення цілі. Це вже була не просто операція з порятунку Тимка. Це було питання знищення цілої мережі покидьків, які вважали себе недоторканними.
— Добре, — тихо промовив Сергій, дивлячись у темряву за вікном. — Тоді ми зробимо це по-іншому.
Вони дісталися Києва на світанку. Сергій заздалегідь зателефонував своєму давньому армійському товаришу Григорію Панасюку, якого всі називали просто Гришею. Він звільнився зі служби два роки тому і відкрив власне охоронне агентство у столиці. Гриша зустрів їх на в’їзді в місто з двома місткими, тонованими позашляховиками, не ставлячи зайвих питань.
— Радий бачити тебе, Криго, — сказав Гриша, міцно тиснучи руку Сергію. — Чув, тобі потрібна підтримка.
— Як завжди, — відповів Сергій. — Що ти знаєш про Обухів і тамтешні справи?
— Невелике промислове місто, але проблеми там серйозні. Схеми «Ворона» — це найгірше приховувана таємниця в області.
— Вони ганяють великі партії контрабанди та нелегальних товарів, розповсюджуючи їх через підставні фірми. Усі про це знають. І ніхто нічого не робить.
Вони рушили до Обухова колоною, в’їхавши в місто якраз після сходу сонця. Сергій спрямував машини повз невеликий центр, місцевий ринок і будівельні магазини до приватного сектору, де жила Тома. Це був звичайний район зі скромними будинками, парканами з профнастилу та стомленими осінніми газонами.
Будинок Томи був невеликим, обкладеним світлою цеглою, в самому кінці тихої вулички. Горло Сергія зрадливо стиснулося, коли він побачив дитячий велосипед Тимка, що самотньо лежав на подвір’ї. Одне його колесо повільно крутилося від ранкового вітру.
— Очі відкриті, — тихо промовив Віктор, сидячи поруч. — Чорний «Ленд Крузер», три будинки звідси. Всередині двоє.
Сергій уже їх помітив. Спостерігачі. Брати Барабаші не звикли ризикувати.
— Богдане, Феліксе, ви на вихід зі мною, — скомандував Сергій. — Усі інші — тримайте позиції і ведіть спостереження. Владе, дай мені очі в небі.
Влад привіз із собою комерційний дрон — достатньо маленький, щоб бути непомітним на висоті, але з потужною оптикою, яка давала повну картину всього району. Сергій рушив до вхідних дверей, побратими йшли по обидва боки від нього, прикриваючи фланги. Він постукав тричі — твердо, але без зайвої агресії.
Двері прочинилися на щілину, і з’явилося обличчя Томи. Вона виглядала набагато старшою, ніж він її пам’ятав. Під очима залягли глибокі темні кола, а на вилиці виднівся свіжий синець, який навіть товстий шар тонального крему не міг повністю приховати.
— Сергію? — її голос здригнувся. — Що ти… Де ти взявся?
Вона нервово озирнулася через плече, потім вийшла на ґанок, щільно причинивши за собою двері.
— Тобі не можна тут бути. Артур…
— Де Тимко? — жорстко перебив її Сергій.
— Він у школі. Сергію, благаю, тобі треба поїхати. Ти не уявляєш, на що здатні ці люди.
— Тоді розкажи мені.
Руки Томи тремтіли, коли вона обхопила себе за плечі, ніби намагаючись зігрітися.
— Я не знала… спочатку не знала. Артур був таким чарівним, уважним. У нього були гроші.
— Я думала, що він бізнесмен, підрядник якийсь. Коли я зрозуміла, чим він насправді займається, було вже надто пізно.
Сльози покотилися її щоками, залишаючи мокрі доріжки.