Того вечора за нашим родинним різдвяним столом для моєї доньки просто не знайшлося місця. Мати ніби мимохідь кинула, що тарілок на всіх не вистачило, хоча справжня причина була озвучена миттю пізніше: моя маленька Ліля, бачте, посміла чимось засмутити нашого беззаперечного «золотого онука». І поки мій дев’ятирічний племінник, сяючи від абсолютної безкарності та самовдоволення, вже уплітав за обидві щоки другу порцію гарячого, моя дитина розгублено вивчала порожню скатертину перед собою.
Я не вимовив тоді жодного різкого слова. Я просто мовчки підвівся з-за столу, зібрав наші святкові згортки, які ми навіть не встигли розпакувати, і ми пішли геть у зимову темряву. А вже о двадцять першій сорок сім екран мого телефону засвітився від буденного повідомлення батька: «Завтра треба гасити кредит». Я не влаштовував гучних театральних скандалів. Я просто зробив остаточні висновки.
Мене звати Олексій. Мені тридцять п’ять років, я працюю тімлідом у службі технічної підтримки однієї з великих столичних IT-компаній. Я старший брат, чоловік моєї неймовірної Олени та батько семирічної Лілі — дівчинки, яку ми забрали в нашу сім’ю назавжди, коли їй ледве виповнилося три.
У своїй родині я завжди був тим самим хлопцем, який педантично підписує картонні коробки з новорічними іграшками, щоб наступного грудня ніхто не витрачав час на їхні пошуки. У моєму столі є окрема шухляда для батарейок, де вони ідеально розкладені за розміром та потужністю. Я звик приїжджати на всі сімейні збори першим, заздалегідь кинувши в багажник розкладні стільці — просто про всяк випадок, аби всім було зручно. Я майже не вживаю алкоголю і ніколи не підвищую голос.
Саме я терпляче лагоджу домашній інтернет, коли він раптово зникає у батьків, і мовчки підкручую розхитані ніжки старих кухонних стільців. Моя родина завжди любила мене, тому що я зручний і корисний. Але, як показав час, бути корисним і бути справді любленим — це дві абсолютно різні, неперетинні паралелі.
Різдво у старій батьківській квартирі на Нивках — це закам’янілий ритуал, який не піддається жодним змінам десятиліттями. Це пластиковий різдвяний вертеп, який здається старшим за мене самого. Це вицвілий паперовий сніговик на кухонному вікні, у якого ще у дві тисячі десятому році відклеїлося одне око. Це мамин незмінний музичний супровід — стара подряпана флешка, де перемішалися записи телевізійних концертів та народні колядки, збережені ще на початку нульових.
Мій молодший брат Денис, за своєю звичною традицією, запізнюється. Він галасливо вривається у тісний коридор разом зі своїм сином Максимом. Максиму дев’ять, він справжній неконтрольований ураган і той самий «золотий онук». Мати щоразу називає його своїм маленьким мужичком з такою специфічною, тягучою інтонацією, ніби всі інші присутні в кімнаті — це просто випадкові перехожі, які зайшли з вулиці погрітися біля їхнього родинного вогнища.
Ми з Оленою переступаємо поріг, обережно тримаючи в руках важкі пластикові контейнери з домашнім холодцем та наш фірмовий святковий торт. Дружина ніжно тримає долоню на худенькому плечі Лілі. Донька ж міцно притискає до грудей загорнутий у крафтовий папір малюнок, створений спеціально для бабусі: кумедні чоловічки-палички міцно тримаються за руки під трохи кривою, але дуже яскравою ялинкою. Вона несміливо підводить на мене свої великі очі, у яких читається німе, тривожне запитання: чи точно все це нормально? Я тепло всміхаюся їй у відповідь, тихо запевняючи, що все просто ідеально.
— Пальта вішайте на спинку стільця в коридорі! — лунає мамин командний голос, поки вона метушиться між тісною кухнею та вітальнею. — І роззувайтеся дуже обережно. Батько тільки вчора паркет натирав, глядіть мені, не подряпайте.