Батько мовчки киває мені з-за прочинених дверей кімнати і звично кидає:
— Олексію, йди-но допоможи з м’ясом, чемпіоне.
Ліля обережно заглядає у вітальню. Великий розсувний стіл урочисто накритий цупкою червоною скатертиною, на ньому рівно розставлені вісім парадних тарілок, тьмяно поблискують ретельно натерті виделки. Вона довірливо показує тоненьким пальчиком на стіл:
— Тату, а де моє місце?
— Поруч зі мною, сонечко, — спокійно відповідаю я, навіть у найгірших думках не припускаючи того, що розгорнеться перед нами за лічені секунди.
— Усі до столу! — гучно плескає в долоні мати, скликаючи родину.
Вона дбайливо ставить повну тарілку перед Максимом ще до того, як той взагалі встигає опуститися на стілець. Племінник уже щось голосно жує, а поруч із ним височіє кришталева салатниця з добавкою, яку бабуся турботливо підсунула ближче до його рук. Він шкіриться так широко, ніби щойно зірвав джекпот у національній лотереї. Тим часом Ліля тихенько, майже невагомо ковзає на свій стілець і опускає погляд на стіл перед собою.
Там немає тарілки. Немає виделки. Немає серветки. Лише порожній квадрат бавовняної скатертини, на якому чітко видніється запрана, блідо-коричнева пляма від шоколаду — нагадування про минулорічне свято.
Я роблю глибокий вдих, намагаючись зберегти рівний тон, щоб не зруйнувати крихку святкову атмосферу:
— Мам, тут не вистачає приборів для Лілі.
Мати навіть не вважає за потрібне підняти голову від своєї тарілки, зосереджено накладаючи собі щедру порцію олів’є:
— Тарілок на всіх не вистачило. Вона ж засмутила Максима, ти що, забув?
Олена під столом міцно притискає своє коліно до мого. Я відчуваю, як вона напружується, її очі розширюються від нерозуміння і шоку.
— Що? — ледь чутно перепитує дружина.
Денис, активно набиваючи рот салатом, байдуже знизує плечима:
— Вона штовхнула його вежу з конструктора.
— Це були просто пластикові кубики… — ледь чутно шепоче Ліля, низько опустивши голову. — Я ж одразу сказала вибач.
Мати зневажливо змахує рукою, наче відганяючи набридливу осінню муху:
— У цьому домі ми не винагороджуємо погану поведінку. Максиме, сонечко, тобі покласти ще гарячої картопельки? Хлопчику ж рости треба!
Максим охоче тягнеться за добавкою, і мати з лагідною усмішкою наповнює його тарілку. Ліля покірно складає свої маленькі ручки на колінах. Її дитячі губи перетворюються на тонку, білу від напруги лінію. І тут я чую власний голос — він звучить напрочуд рівно, глухо і по-зимовому холодно:
— Ми йдемо.