Мамина ласкава усмішка миттєво зникає, риси обличчя стають гострими, як лезо кухонного ножа:
— Олексію, припини бути таким драматичним. Не псуй усім свято через дрібниці.
Денис ліниво посміхається з набитим ротом:
— Чувак, це ж Різдво. Розслабся ти вже.
Я мовчки піднімаюся. Олена миттєво встає слідом за мною, не ставлячи зайвих запитань. Ліля теж тихенько підводиться, тримаючись за край столу. Ми забираємо свої подарунки, які принесли з такими світлими думками — вони так і залишилися лежати сиротливою купою в яскравому папері. Ніхто в кімнаті навіть не робить спроби нас зупинити чи затримати. Батько сидить абсолютно незворушно, наче старий телевізор, вимкнутий з розетки, і порожнім поглядом свердлить свою порцію м’яса.
На вулиці нас зустрічає пронизливий холод. Типова київська зима — вогка, сіра, така, що пробирається крижаними щупальцями аж до самих кісток. Я мовчки знімаю машину з сигналізації, Ліля слухняно пірнає на заднє сидіння і до клацання пристібає пасок безпеки, не зронивши жодного звуку. В Олени блищать мокрі очі, але вона тримається гідно і спокійно.
Я не сказав жодного слова, — монотонно повторюю я подумки, стискаючи обтягнуте шкірою кермо з такою силою, що кісточки на пальцях стають крейдяно-білими. — Ми просто не влаштовуємо сцен.
Ми рушаємо з місця, і тьмяні вікна батьківської квартири поступово розчиняються у дзеркалі заднього виду. Десь там, за щільно зачиненими дверима, все ще грає стара подряпана флешка з колядками. Я принципово не дивлюся на екран телефону. Принаймні, поки що.
Шлях до того, щоб назвати Лілю своєю донькою, лежав через рік суцільного бюрократичного пекла. Ми пройшли всі кола обов’язкової «Школи прийомних батьків», витримали нескінченні, прискіпливі інспекції від соціальних служб, зібрали гори довідок про доходи, стоси витягів про відсутність судимостей, кілограми медичних висновків. Це була папка з паперами товщиною з повнотілу цеглину.
У той день, коли суддя в залі нарешті гучно вдарив дерев’яним молотком і монотонно зачитав рішення, Ліля щосили притискала до грудей свого затертого, старенького плюшевого лиса. Вона підвела на мене очі і ледь чутно прошепотіла: «Тепер я ваша?». Я тоді став перед нею на коліна і відповів: «Назавжди». У це єдине слово я вклав стільки стиснутих емоцій, що в горлі стало гаряче, наче від ковтка окропу.
Мої батьки тоді запевняли, що неймовірно пишаються нашим вчинком. Вони навіть зробили з нами спільну фотографію на сходах перед будівлею суду. Мати урочисто помістила цей знімок у красиву рамку на тумбочці у вітальні — рівно між двома величезними, професійними портретами Максима.
На рідкісних сімейних вечірках вона іноді з гордістю вказувала на це фото своїм гостям, демонструючи його так, ніби це був дорогий сувенір, привезений з екзотичної відпустки. Мій брат Денис ставився до появи Лілі абсолютно нейтрально рівно до того моменту, поки не усвідомив одну річ: процес усиновлення не супроводжується гучними святковими вечірками з довгими списками дорогих подарунків, які можна було б безсоромно випросити у заможніших родичів.
Відтоді він називає Лілю виключно «ваша мала», і в цій фразі завжди відчувається холодна прірва, яку йому просто ліньки переступати. А Максим швидко підхопив тон і тепер називає її «несправжня кузина». І я готовий поставити все, що маю, на те, що цей вислів він придумав далеко не сам.
Ставлення до грошей у нашій родині завжди було специфічним. Фінанси сприймалися як сільничка на кухонному столі: вони просто за замовчуванням мають там бути, і ніхто особливо не переймається тим, хто саме їх туди насипає. Щойно я отримав свою першу стабільну роботу в технічній підтримці, мати одразу ж почала засипати мене повідомленнями з проханнями про «дрібні, швидкі послуги».
То квитанція за домашній інтернет виглядала надто заплутаною, то поліс страхування на батькову машину потрібно було поновити «дуже терміново, бо завтра штраф». Денису регулярно були потрібні «невеличкі позики», щоб перекрити борги між його хаотичними змінами в барі, де він тоді намагався працювати. Коли ж у батька раптово прихопило спину, якось само собою вийшло, що саме я почав мовчки оплачувати всі його рецептурні ліки. Спочатку планувалося, що це триватиме місяць, але згодом цей місяць непомітно розтягнувся на цілих три.