Серце стиснулося від пекучого коктейлю болю та приниження. Вона ж бо давно про все здогадувалася. Пазл складався з отруйних сусідських шепотінь за спиною, з постійних пізніх повернень Ігоря, із солодкуватого, нудотного запаху чужих парфумів, який в’їдався в комірці його сорочок. Але стояти тут, під дощем, і бачити їх разом на власні очі, та ще й у день прощання зі свекрухою — це було схоже на повільний удар ножем під ребра.
Олена зверхньо зміряла її поглядом з ніг до голови. Її очі кричали про те, що Валя програла свою партію і тепер тут нова господиня. Ігор же просто відвів очі вбік. На його обличчі не здригнувся жоден м’яз, там не було ні краплі сорому чи розкаяння — лише звична, втомлена зверхність людини, яку змусили витрачати час на щось неварте її уваги. Він завжди ставився до Валі як до зручних меблів, що давно вийшли з моди.
Першим, майже неборним імпульсом було розвернутися. Втекти геть із цього холодного дощового Подолу, сховатися від цих безжальних людей у своїй тісній квартирі й ніколи їх не бачити. Але щось глибоко всередині раптом прокинулося. Тонка, але міцна струна гордості? Чи відчайдушне бажання довести самій собі, що вона здатна витримати їхню зневагу? Валя міцно стиснула кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні. Вона повільно розправила плечі, підняла підборіддя і рішуче ступила на сходи.
Ігор з Оленою мовчки розступилися, пропускаючи її. Вони проводжали її спину глузливими поглядами, проте Валя не зронила ні слова, не повела й бровою. Її коліна зрадницьки тремтіли під тканиною сукні, але поріг контори вона переступила з високо піднятою головою.
Усередині панувала густа, специфічна тиша. Повітря пахло старим папером, пилом та дешевою кавою з автомата в коридорі. Нотаріус Панасенко — статечний літній чоловік із благородною сивиною на скронях та напрочуд добрими, уважними очима — зустрів її ледь помітним, шанобливим кивком.
— Проходьте, Валентино Сергіївно, присядьте, будь ласка, — м’яко промовив він, вказуючи рукою на вільний стілець із високою спинкою.
Ігор та Олена одразу ж по-хазяйськи вмостилися навпроти. Напруга в невеликому кабінеті миттєво згустилася, стала щільною та липкою, немов повітря за секунду до потужної грози. Валя опустила погляд, втупившись у свої переплетені пальці на колінах. Вона з усіх сил намагалася не дивитися на людей навпроти, просто чекаючи, коли ця процедура нарешті почнеться.
Панасенко делікатно відкашлявся, і цей звук гострим лезом розрізав гнітючу тишу. Його голос звучав спокійно й професійно твердо — так говорять люди, які за роки роботи бачили сотні розбитих родин і зламаних доль.
— Отже, пані та панове, ми зібралися тут сьогодні, щоб офіційно оголосити останню волю та заповіт покійної Ганни Іванівни Коваленко. Присутні всі зацікавлені особи: її син Ігор Коваленко, його… супутниця Олена Василенко, а також законна дружина Ігоря — Валентина Коваленко.
Валя мимоволі здригнулася, коли почула слово «дружина». Юридично вона ще мала цей статус, ще носила це звання, наче чужий одяг. Але в реальності їхній шлюб уже багато місяців тому перетворився на порожню, випалену оболонку, яку остаточно розчавив черевик Ігоревої зради. У пам’яті болючим спалахом промайнули спогади: їхня маленька орендована квартира на Троєщині, де вони колись, обійнявшись, наївно малювали майбутнє.
Вони мріяли про дітей, планували спільні поїздки до засніжених Карпат, ділили затишні зимові вечори за чашками гарячого чаю. А тепер по той бік столу сидів холодний чоловік, який проміняв усе їхнє минуле на Олену з її порожнім самовдоволенням.